Ключові моменти:
- В Одесі діє єдине в Україні відділення золотого шитва при жіночому монастирі
- Тут відновлюють і навчають давніх технік: від візантійських швів до фарбування ниток натуральними барвниками
- Випускники працевлаштовуються не лише в монастирях, а й у реставрації, весільній індустрії та в інших галузях
- Мистецтво церковного шитва пережило занепад і відроджується лише в останні 20–30 років
Авторка матеріалу відвідала золотошвейну майстерню в Одеському Свято-Архангело-Михайлівському жіночому монастирі, поспілкувалася з викладачкою Оленою Шелюто та ученицями відділення.
У тексті є прямі цитати майстринь та перевірені історичні дані про занепад церковного шитва наприкінці XVIII століття і його поступове відродження з кінця 1990-х років.
Також ви дізнаєтесь про навчальну програму відділення та можливості працевлаштування випускниць, про що нам розповіли безпосередньо в навчальному закладі.
Мистецтво тиші та концентрації
Коли заходиш до храму, привертає увагу сяйво ікон та розкішне вбрання священнослужителів. Однак небагато людей замислюються, що за кожною золотавою квіткою на ризах або перлинним орнаментом на покривалі стоять місяці терплячої, майже ювелірної праці.
В Одеському Свято-Архангело-Михайлівському жіночому монастирі діє єдине в Україні відділення золотого шитва, де відновлюють традиції, які ледь не зникли століття тому. Ми зазирнули за двері майстерні, щоб побачити, як сучасна молодь опановує мистецтво тиші, вчиться «спілкуватися» з намистом і фарбувати шовк за рецептами XIX століття.
Особисто я ніколи не мала особливого нахилу до гаптарства чи шитва — ці заняття здавалися мені надто монотонними й складними. Тому, спостерігаючи, як дівчата терпляче вишивають візерунки і роблять прикраси для ікон, я відчувала щиру повагу до їхньої праці.
Адже вони володіють різними швами — візантійськими, європейськими, східнослов’янськими; вміють самостійно фарбувати нитки натуральними барвниками з цибулевого лушпиння, горіхової шкарлупи, квітів і корінців. Їм передаються техніки та знання, що накопичувалися з часу утворення монастиря ще в XIX столітті.
Одна з учениць, Марійка, з дитинства вишивала хрестиком. Їй подобається творити художні роботи, хоча процес займає багато часу. Вона терпляче вчиться і прагне вдосконалювати свою майстерність.
Цікаво знати
Сьогодні шиття часто вважають жіночим хобі, але в минулому гаптарські цехи були винятково чоловічими спільнотами, куди жінок не допускали. Микита, учень золотошвейного відділення в Одесі, продовжує відроджувати цю забуту традицію.
– Наші випускниці працюють як у релігійних установах, так і в світських майстернях, – розповідає викладачка церковного шитва Олена Шелюто. – Вони працевлаштовуються в майстернях при монастирях, реставраційних майстернях, весільних салонах, хтось працює вдома й відсилає свої вироби клієнтам. Виготовляють також митри — головні убори, що позначають приналежність служителя церкви до вищого духовенства. Головне — щоб у майстрині були обдаровані руки. Освітня програма у нас широкого профілю: основи рисунка, декоративне мистецтво, богословські дисципліни, — тож випускниці можуть обирати різні творчі напрямки.
Секрети майстринь: не панікувати
Матінка Дарія прийшла до монастиря вже дорослою, маючи освіту Київської національної музичної академії. Як хормейстер вона планувала продовжувати музичну діяльність, але крім роботи з хором отримала завдання освоїти гаптарство.
Спочатку вона пригадувала, коли востаннє тримала голку в руках. Та вибір цього заняття виявився не випадковим. За двадцять років у монастирі матінка Дарія створила чимало значущих робіт: чудові ризи, вишиті бісером і перлами, які використовують для захисту ікон, щоб вони не псувалися, і надягають зверху.
Першою її великою роботою була риза для ікони Касперовської Божої Матері — покровительки Одеси. Можливо, вона отримала благословення, і далі справи йшли тільки краще.
– Іноді, коли сідаю за роботу, не завжди відразу знаю, який обрати колір чи візерунок, – каже матінка Дарія. – Але поступово, у молитві, вдається налаштуватися й визначити план дій. Немає сенсу нервувати, якщо щось не вдається: краще звернутися за допомогою, і Господь підкаже. І тоді можна навіть «поговорити» з бісером, усміхнутися й заспокоїтися, щоб працювалося легше.
