Одеса справді стала частіше говорити українською — це чути на вулицях, у транспорті, закладах та на культурних подіях.
Ключові моменти:
- Української в публічному просторі Одеси стало помітно більше.
- Молодь дедалі природніше сприймає українську як мову культури.
- Російська лишається частиною одеського культурного міфу.
- Місту бракує потужних культурних інституцій і сучасного українського контенту.
За зростанням присутності української в публічному просторі стоїть складна трансформація. Для когось це природний розвиток міста. Для когось — наслідок законодавчих змін. А дехто й досі пов’язує російську з особливим одеським культурним міфом.
Журналістка та письменниця Тая Найденко поспілкувалася з тими, хто формує український культурний простір Одеси. Поети, журналісти та представники молодого літературного середовища розповіли, що змінилося за останні роки, як почувається українська в місті та чого найбільше бракує у культурному житті.
«Молоде покоління вже апріорі пише українською»
Андрій Хаєцький – український поет, автор збірок «Три крапки» (2016) та «Дещо» (2024), програмний директор літературного фестивалю PORT в Одесі.
Андрій помічає, що української в культурному просторі міста стало більше. Він вважає важливою саме тенденцію серед молоді.
– Нещодавно спілкувався зі студентами. Вони не могли уявити, що десять років тому читати вірші українською в Одесі вважали викликом. Сьогодні ті ж студенти в побуті можуть говорити російською, але сприймають культурний продукт українською як норму, — говорить він.
Водночас Андрій пригадує розмову з людьми середнього віку на тренінгу.
– Ми говорили про культуру як про частину захисту держави. І одна пані відреагувала миттєво: «Не хочу, щоб мене примушували розмовляти українською!» Я ж не нав’язував нічого, просто дав прочитати допис Валерія Пузіка про те, що культура формує майбутнє. Підняття теми спричинило агресію, — каже Андрій.
Він трактує це як «агресію від втоми» — загальний стрес війни. Проте бачить різкий розрив між поколіннями середнього і старшого віку та молоддю.
Фестиваль PORT і українська як вільний вибір
Андрій із задоволенням згадує фестиваль PORT з лозунгом «Узбережжя свободи».
– Нас дуже хвилювало, хто прийде на заходи в кінці серпня. Відпускний період — нелегкий. Але зали були повні, люди йшли на всі події в Національній бібліотеці та Театрі ляльок. Це доводить: багато хто хоче чути українське і робить це усвідомлено, — розповідає він.
Андрій уникає конфліктів і болісно сприймає, коли в одеській спільноті не вдається почути одне одного.
– Ми всі живемо тут, на узбережжі свободи. Тут творять і сперечаються. Тож енергію, яку витрачають на «боротьбу з», краще спрямувати на «боротьбу за». За якісний український продукт. За українськомовні проєкти, які з часом стануть ще кращими, — говорить він.
«Мені легше зробити, ніж пояснювати, чому я маю це зробити»
Андрій пояснює: 2016 року він надрукував у місті свою книгу українською. Видав її меценатськими коштами в комунальному друкарському підприємстві.
– Це мій внесок та мій шлях. Я мав це зробити, бо так відчуваю. Одеса для мене — дім. Тут завжди перетиналися берег і море, тут жили дуже різні люди. Російський вплив узаконив монокультурний акцент, і тепер багато хто гостро реагує на розмови про багатокультурність, — каже він.
Андрій радить прочитати книгу Орисі Демської «Одеса. Степом і морем розказана історія».
– Це важлива праця. Вона є на полиці в багатьох містах України. Книга показує, як мешалися різні культури в нашому регіоні. Після її прочитання розумієш: наш край справді багатокультурний. Це пограниччя й фронтир, — підсумовує він.
«Давати серйозні оцінки зарано»
Олена Концевич – журналістка, перекладачка, літературна оглядачка та акторка. Вона працює переважно в Одесі та Львові.
Олена вважає, що говорити про результати варто через десять років. Тільки тоді стане зрозуміло, яких змін досягла Одеса в мовному плані.
– За вісім років, що я тут живу, української стало більше. Це видно в обслуговуванні та на заходах. Не всі одесити масово перейшли на українську. Але її стало більше через приїзд людей з інших регіонів і через усвідомлення державно-мовного статусу, — пояснює вона.
А чи якіснішою стала українська в місті?
– Люди стараються. Але чи зросла «українськість» в серцях — ні. Мови стало більше, але внутрішньої трансформації не видно, — відповідає Олена.
Мода на українську та міф про «одеськість»
Олена каже: «одеська» російська нікуди не зникла.
– У сфері обслуговування і на публічних заходах діє закон, і всі стараються говорити українською. Молодь стала більше використовувати українську — це частково мода. Російська лишилася як рудимент. Поговорити про це можна буде років через десять, — зазначає вона.
Олена наголошує, що російська в Одесі часто асоціювалась не з Росією, а з уявленням про «Одесу-маму», Соньку Золоту Ручку та кримінальний шарм.
– Така Одеса давно зникла. Хто не виїхав у 90-ті, поїхав тепер. Справжня колоритна мова одеської вулиці тепер рідко звучить. Тому чіплятися за легенду «одеськість» було б нечесно, — каже вона.
Чого справді не вистачає?
Олена та колеги з театру називають головну проблему: брак сильних сценаристів. Їх мало й в Одесі, й по всій Україні.
– Те, що адаптують для театральних постановок українською, часто має військову тематику. Є сильні твори, які пишуть і військові. Але хочеться соціальних, різножанрових творів. І дитячих. Такі роботи можна було б ставити і за кордоном, щоб іноземна аудиторія розуміла їх без контексту війни, — пояснює Олена.
Ще одне болюче питання — майже повна відсутність української мультиплікації для дітей.
– Це дивно, але у нас досі залишилися лише радянські українські мультфільми. Тоді їх робили українські студії українською мовою. Сьогодні ж для дітей і підлітків українською створено майже нічого. І тематично драматичні фільми про війну цього не замінять, — вважає вона.
Та українська молодь, про яку всі говорять
Катерина Харченко — поетка, співзасновниця одеського руху «Оголені поети», представляла місто на міжнародному слемі в Дубліні.
Як почувається молода україномовна поетка в Одесі?
– Я відчуваю себе в безпеці. Публічно говорити українською стає нормою. На початку повномасштабного вторгнення української на вулицях було менше. Тепер я чую її й у спальних районах, і в центрі, — каже Катерина.
«Ми не можемо відмовитись від міфу взагалі»
Катерина теж бачить тісний зв’язок російської з одеським літературним міфом.
– Через це важливо будувати новий одеський міф. Мені теж іноді здається, що наше місто особливе. Створення образу південного українського міста, багатошарового й мультикультурного — це тема, яку я досліджую, — розповідає поетка.
Вона підкреслює брак інституцій, що опікувалися б культурою.
– Для молодих поетів працюють здебільшого низові ініціативи та приватні проєкти. Літературний музей в Одесі так і не став серйозним осередком для молоді. Потрібні великі інституції, навколо яких формуватиметься спільнота. Фестивалів раз на рік замало, — зазначає Катерина.
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
