Ключові моменти:
- В Одесі відбулася програма «Сила без мандату: жіночий досвід відповідальності»
- Учасниці ділилися про вигорання, травми війни та пошук внутрішньої опори
- Снайперка з позивним «Танго» відверто розповіла про поранення і відновлення
- Організатори прагнуть перетворити такі зустрічі на постійний простір підтримки
Журналістка Олена Кудряшова відвідала зустріч в Одеській політехніці та поспілкувалася з учасницями — військовими, викладачками, мисткинями й активістками. Питання психологічного виснаження і підтримки під час війни наразі інтегрують у державні й міжнародні програми допомоги, зокрема у напрями ментального здоров’я та ініціативи підтримки ветеранів і цивільних, що пережили наслідки війни. Саме тому відкриті розмови виходять за межі академічних дискусій і стають значущим елементом суспільного діалогу.
Як не загубити себе під час війни — дискусія в Одесі
Програму «Сила без мандату: жіночий досвід відповідальності» організували Національний університет «Одеська політехніка», Південноукраїнський національний педагогічний університет імені Ушинського, ОДАБА, низка громадських організацій та міжнародні партнери. До Одеси також приїхали учасниці з інших міст України й з-за кордону.
— Це не типовий науковий симпозіум і не формальна конференція, — пояснювала одна з організаторок, доцентка Наталія Рибка. — Тут зібралися жінки-професіоналки з різних сфер — філософині, мисткині, режисерки, військові. Мета — поділитися досвідом переживання війни, говорити про втрати й відродження, знаходити точки зростання для себе та для країни.
У залі обговорювали вигорання, виснаження й страхи, які вже стали для багатьох реальністю. Водночас ішлося про те, що дає людям сили рухатися вперед навіть тоді, коли ресурсів майже не лишається.
Професорка Анжела Бойко із Черкаського державного технологічного університету говорила про філософію не як абстрактну дисципліну, а як практичний спосіб виживання в умовах війни. Вона згадувала Віктора Франкла, логотерапію та право людини обирати власне ставлення до подій, що трапилися.
— Сенс не забирається зовні, — підкреслювала Бойко. — Ракетами можна зруйнувати будівлі, але не відібрати у людини її внутрішню позицію. Для багатьох саме це стає ключовим інструментом виживання.
Найемоційнішою була розмова зі снайперкою Тетяною, відомою під позивним «Танго». Вона — зі Слов’янська. Тетяна відкрито ділилася досвідом поранення, втрати мотивації й тим періодом, коли здавалося, що далі жити немає сил.
Колись Тетяна працювала з спортсменами, виховувала чемпіонів, мала танцювальний клуб і вела активний спосіб життя.
У 2022 році її життя кардинально змінилося: спочатку на фронт пішов чоловік, згодом — і вона сама. Уже п’ятий рік Тетяна служить як снайперка і захищає кордони нашої країни.
Після важкого поранення їй довелося заново збирати себе й своє життя.
— Довго я відчувала себе неповноцінною, — зізнавалася вона. — Та зрозуміла: якщо постійно жити болем через те, якою ти була вчора, не буде шансу бути щасливою завтра.
Зала слухала в мовчанні. Особливо зворушили слова про те, що військові часом відштовхують допомогу, але не можуть залишатися сам-на-сам зі своїми травмами.
— Не відвертайтеся від них, — просила Тетяна. — Не нав’язуйтеся, але й не залишайте сам-на-сам із болем.
Інша історія нагадувала сценарій фільму. Активістка й музикантка Катря Ткаченко розповіла про роки життя в Китаї, викладання української мови, культурну дипломатію та те, як після початку широкомасштабної війни її фактично змусили замовкнути.
Вона навчала китайських студентів української мови, проводила лекції про культуру, знайомила з музикою, літературою й традиціями. Кількість слухачів на її курсах зросла з кількох десятків до сотень.
— Я помітила, що іноді найефективніший спосіб достукатися до людей — через культуру і живе спілкування, — ділилася Катря. — Не через гасла, а через мову, пісню, емоцію.
Після лекції про уйгурів і важливість збереження культурної ідентичності їй заборонили в’їзд до Китаю. Катря говорила про це без зла — скоріше як про черговий досвід у боротьбі за право залишатися собою.
— Найголовніше — не втратити себе, — підсумувала вона. — Якщо людина залишається собою, вона знайде свій шлях.
Саме пошук внутрішньої опори й задавав тон зустрічі. Тут говорили не лише про війну як подію на фронті чи у новинах, а про щоденний досвід жінок: роботу, викладання, волонтерство, службу, втрати близьких, виснаження — і про те, як вони продовжують триматися.
Організатори повідомляють, що планують проводити подібні зустрічі й надалі. Адже сучасному суспільству потрібні не лише зброя й фінансова підтримка, а й простір для чесної розмови, осмислення пережитого й пошуку нових сенсів.
І, можливо, саме такі відверті розмови допомагають людям не зламатися навіть у час великої війни.
Читайте також:
- Дюк у пастці: мішки з піском, які захищають пам’ятник, можуть його знищити
- Розбирають завали і висаджують квіти: два фронти озеленювачів Одеси
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
