Ветерани в Одесі: щоденні бар’єри інклюзії

Щороку 3 грудня світ відзначає Міжнародний день людей з інвалідністю — це нагода не лише говорити про рівні права, а й нагадати про важливість доступного простору. В Україні кількість людей з інвалідністю зростає: війна, постійні обстріли та поранення на фронті щороку формують нові показники. За цими числами стоять конкретні долі — люди з їхньою силою волі, боротьбою та щоденними труднощами, які часто залишаються непоміченими в міському просторі.

З якими викликами стикаються ті, хто повернувся з війни, і наскільки Одеса стала інклюзивною — журналісти це з’ясовували.

Військова служба

Новини з фронту та рішення брата піти до лав ЗСУ стали для Олександра вирішальними. Він відчув обов’язок і бажання бути поруч, тому підписав контракт і пройшов підготовку у Великій Британії — крок, що вимагав відваги та рішучості. Після навчання він служив у 38-й бригаді морської піхоти і вирушив на Херсонський напрямок.

“Воював на Херсонщині, саме Кринках, там отримав поранення…Трохи менш як рік я служив… невдала евакуація… довго чекав. Тому прийшлося ампутувати ноги”, — каже Олександр Тісовский, ветеран російсько-української війни.

На позиціях у Кринках стався мінометний обстріл, який серйозно пошкодив обидві ноги. Мороз, замерзла річка та відсутність швидкої евакуації створили критичні умови для виживання. Олександр провів сім днів у підвалі з важкими травмами — і через затримку з евакуацією лікарі не змогли врятувати кінцівки.

Життя після ампутації

Після ампутації для Олександра почалося нове життя — і воно вимагало наполегливості. Потрібно було навчитися пересуватися, відновити баланс і виконувати прості щоденні дії, що раніше не потребували зусиль. Він не здався: сила духу, загартована ще на фронті, допомогла витримати найважчі місяці, а підтримка побратимів стала важливою опорою.

“Проходив реабілітацію у реабілітаційному центрі в Одесі. Навчили мене ходити… головне — хотіти навчитися заново ходити. Якщо немає мотивації — дуже важко буде”, — зазначив Олександр.

Завдяки роботі фахівців і власній наполегливості він оволодів протезами й повернувся до активного життя. Проте бувають дні, коли біль і набряки ускладнюють використання протезів — тоді доводиться користуватися візком. І саме в цей момент проявляються найбільші перешкоди: відсутність з’їздів, круті пандуси, високі сходи — усе це ускладнює навіть короткий вихід у місто.

Безбар’єрність в Одесі

Олександр мешкає поблизу проспекту Небесної сотні — району, де, здавалося б, питання інклюзивності мали б бути вирішені давно. Проте насправді ситуація інша: місто переповнене перешкодами, які роблять пересування людей з інвалідністю складним, особливо для користувачів візків. Навіть пересуватися на протезах іноді важко: часто немає поручнів, сходи надто круті, а пандуси встановлені формально, «аби були». Кожна прогулянка перетворюється на низку викликів.

“Наразі в Одесі не сильно все облаштовано. Навіть якщо пандуси є, то вони під дуже високий нахил… На кріслі колісному я доїду максимум до першого бордюру”, — зауважив ветеран.

Особливо гостро постає питання побутових послуг. Якось він шукав перукарню, куди можна заїхати на візку, і зрозумів, що вибір вкрай обмежений. Багато салонів розміщені на високих сходах, а пандусів немає навіть у тих, хто позиціонує себе сучасними закладами. Звичайне бажання підстригтися перетворюється на непросту проблему.

Ставлення людей

Окрім інфраструктурних перешкод, для Олександра боліснішим буває не дорога, а ставлення оточення. Він зустрічав нав’язливу «допомогу», коли перехожі без прохання намагаються дати гроші, висловлюють жалість або звертаються з надмірним співчуттям. Це створює відчуття, що його сприймають через травму, а не як особистість. Для нього важливі гідність і самостійність — і саме цього часто бракує в поведінці людей.

“Стою біля магазину, чекаю друга — підходять жінки і пропонують грошову допомогу… Це нав’язлива допомога, якась не сильно приємна. Допомагайте ветерану чи людині з інвалідністю тоді, коли він просить. Коли не просить — не треба”, — каже Олександр Тісовский, ветеран російсько-української війни.

Багато людей просто не знають, як коректно реагувати або чи взагалі варто пропонувати допомогу. Тому він дає просту, але важливу пораду: поважайте особисті межі й допомагайте лише тоді, коли про це просять. Справжня безбар’єрність — це ставлення, коли до людини відносяться як до рівної, а не як до когось, кого потрібно «рятувати».

Допомога героям

Незважаючи на проблеми інфраструктури, в Одесі працюють організації, які підтримують ветеранів у найскладніші періоди. Одна з таких ініціатив — “Ветеранський супровід” — команда, що дійсно допомагає тим, хто втратив здоров’я на фронті. Тут розуміють: шлях після виписки з госпіталю тільки починається. Протезування, реабілітація, психологічна адаптація, спроби повернутися до роботи й суспільного життя — усе це потребує часу, іноді місяців чи років. Без підтримки подібних структур цей шлях був би значно важчим.

“Ветерани з першою чи другою групою інвалідності, без кінцівок, ті, хто не має змоги працювати — це люди, яким потрібна особлива допомога. Тому що великий шлях потрібно пройти: як за протезуватися, пройти адаптацію, інтегруватися в суспільство. Потім вже, щоб у тебе з’явилося бажання працювати й бути корисним”, — пояснює Емін Ібрагімов, голова ГО “Ветеранський супровід”.

Ветерани не втрачають віри і часто підтримують один одного сильніше, ніж інституції. Побратимство стає опорою, яка не дає впасти. Це прояв незламного духу: навіть після травм люди шукають шлях уперед і знаходять тих, хто зрозуміє без зайвих запитань.

“Мені здається, Україна — це нація непереможна і незламна. І хлопці один одного завжди підтримують. Якщо ти став людиною з інвалідністю й думаєш, що життя зупинилося — ні, воно не зупинилося. Треба лише знайти коло людей, які тебе підтримають”, — наголошує голова ГО “Ветеранський супровід”, Емін Ібрагімов.

Знайти свою спільноту іноді важливіше за будь-які програми: побратими, сім’я чи нові друзі допомагають відчути, що життя триває. З такою підтримкою шлях до відновлення стає більш реальним, хоча попереду й ще багато випробувань. Віра ветеранів у себе і одне одного — це сила, що допоможе Україні перемогти не лише на фронті, а й у боротьбі за гідність і доступність.

Раніше ми писали про удари безпілотниками по Одещині — які наслідки та чи є постраждалі? А також — про плани щодо підвищення соціальних виплат людям з інвалідністю.