Ключові моменти:
- Наталія Пєтракова продає в’язаних ляльок в Україні та за кордоном
- Діна Бахова створює дев’ять видів авторського домашнього сиру
- Ольга Господінова перетворила ведення свят на професійний заробіток
- Для героїнь творчість залишається джерелом задоволення, а не лише грошей
Розмови з трьома мешканками Бессарабського показали, як хобі перетворюється на стабільний підробіток. Наталія в’яже ляльок, Діна варить авторські сири, Ольга веде свята. Кожна має власний шлях до перших замовлень і власне ставлення до доходу від захоплення.
Історія перша: ляльки від Наталки
Наталія Пєтракова працює бухгалтеркою на сирзаводі й мешкає в Бессарабському. Ідея зв’язати ляльку з’явилася взимку, коли подруга запросила її на дитяче свято. Першу іграшку майстриня в’язала чотири дні, вивчаючи техніки за роликами в інтернеті. На святі подарунок довелося купувати в крамниці, але перша лялька тепер стоїть на полиці вдома.
Спочатку Наталія плела іменні іграшки для друзів: зайчат, ведмедиків, коней. Подарунки викликали захват. Вона продавала вироби в крамниці на ринку, де працювала її мама, і слава швидко розійшлася. Замовлення почали надходити на дні народження, хрестини, весілля та професійні свята. Майстриню запрошували на ярмарки, фестивалі та дні села.
Чоловік Наталії, Федір, спочатку переживав через пізні ночі роботи. Згодом він зробив для дружини окремий кабінет для майстерні та зберігання іграшок. Наталія відкрила невелику крамничку на проспекті Миру; там працює її мама.
«Для плетіння не потрібно багато вкладень: нитки, гачки, бажання і трохи фантазії», — каже Наталія. Спочатку вона навчалася на безкоштовних майстер-класах, тепер сама проводить уроки. Ідеї записує в блокнот. Якщо раніше робила одну ляльку за кілька днів, то зараз вкладається в один вечір.
«Іноді замовлень багато, інколи — зовсім немає», — розповідає майстриня. Вона відправляє ляльок за кордон: до Лондона, Польщі, Італії, Німеччини. Там такі вироби коштують дорожче, але у Наталії ціни доступні для місцевих покупців. Дорога пересилка змушує користуватися перевізниками.
Наталія погоджується: жити лише за рахунок ляльок ще не пробувала. Для неї це передусім відпочинок та віддушина. Проте додатковий сімейний дохід її тішить.
«У такі тривожні часи я раджу жінкам зайнятися плетінням. Навіть шарф чи рукавички заспокоюють», — додає вона.
Історія друга: усе почалося з корови на весілля
Діна Бахова працює у відділі землеустрою Бессарабської селищної ради. У вільний час вона варить авторські сири, яких не знайти в супермаркеті. Усе розпочалося з подарованої на весілля телички. Спершу Діна робила звичні сметану та домашній сир.
Одного разу вона перегріла сир, і він почав тягнутися. Діна вирішила експериментувати й приготувала твердий сир із домашньою зеленню. Через три тижні родина скуштувала продукт — він усім сподобався. Так, одинадцять років тому, почалося її захоплення сироварінням.
Вона пройшла курси від відомого крафтового сировара і блогера, отримала сертифікат. Коли чоловік Володимир зайнявся фермерством, у родині стало більше корів. Через брак коштів на професійну сироварню, обладнання купували по шматках.
Зараз у господарстві залишили одинадцять корів. Діна виготовляє дев’ять видів сирів: класичний, мармуровий, з в’яленими томатами, у винних скоринках, з оливками, а також фірмовий «Белпер Кнолле».
«Я роблю сири два-три рази на місяць», — каже Діна. Її клієнти — друзі й колеги. Замовлення приходять на весілля та ювілеї. Іноді замовляють із інших регіонів і навіть з-за кордону.
Діна не прагне наразі зробити сироваріння основним доходом. Вона встановлює помірні ціни, орієнтуючись на місцевого покупця, від приблизно 400 гривень за кілограм. Діти радять спробувати реалізацію через ресторани, але Одеса віддалена, а місцеві заклади купують продукти під банкети.
«Мрію, що після виходу на пенсію зможу повністю присвятити себе сироварінню. Можливо, відкрию крамничку», — ділиться планами Діна. Натомість вона задоволена тим, що має зараз.
Історія третя: коли головна — тамада
Ольга Господінова переїхала до Бессарабського з Києва десять років тому через кохання. Вона має вищу освіту в галузі культури й раніше працювала в шоу-бізнесі. У селищі Ольга очолила Будинок культури. Її талант конферансьє швидко помітили, і друзі почали запрошувати її вести свята.
Спочатку Ольга проводила дні народження, хрестини, ювілеї та професійні свята. Друзі запрошували безоплатно. Потім їй запропонували працювати як тамада за гонорар. Ольга погодилася, але одразу не бралася за весілля через невпевненість у місцевих традиціях.
Вона вивчала культурний колорит регіону — болгарські, молдавські та гагаузькі звичаї. Коли ознайомилася з обрядами, почала вести й весілля. Сьогодні в її репертуарі багато українських пісень. Молодята знову стають на рушник, вклоняються батькам, ламають коровай і запалюють родинний вогник.
Ольга вважає, що тамадою не навчишся теоретично. Вона показує, як працює вона і її партнер Сергій Солдат, але наголошує: потрібно вчитися в практиці. Багато охочих спробувати відмовляються після першої поїздки на захід. Ольга постійно імпровізує і не читає сценарій з аркуша. Ведення має йти від серця й відчуття людей.
«Схоже, я поки що єдина тамада на всю Тарутинщину», — каже Ольга. Замовлень вистачає, і на цю роботу можна заробляти. Єдина перепона — проблемні дороги в села. Іноді доводиться відмовляти, бо туди неможливо доїхати. Загалом вести свята в Бессарабії — справжня насолода. Тут живуть талановиті, відкриті люди, яким приємно дарувати свято.
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
