Ключові моменти:
- У Рені місцевий театральний гурток «Соняшник» став платформою для старту майбутніх акторів
- Один із вихованців тепер працює у Голлівуді, інші продовжили освіту в театральних вишах
- У постановках беруть участь не лише діти: від поштових працівників до підприємців
- Художня керівниця Галина Дюріс доводить, що талант можна розвинути навіть у невеликому місті
Щоб розповісти про театральне життя Рені, наша кореспондентка Антоніна Бондарєва зустрілася з художньою керівницею колективу — Галиною Дюріс. Матеріал доповнено коментарями учасників театру та глядачів.
Ми також з’ясували, як працює Обласний центр національних культур у Ренійському районі та де пані Галина отримувала професійну освіту — у Одеському училищі культури.
При підготовці матеріалу враховано контекст розвитку аматорських театрів у регіонах України та їхню роль у формуванні творчих навичок у людей різного віку.
«Дайте драми, дайте сліз!»
Молодша група театру «Соняшник» з Рені
Чи може провінційне самодіяльне мистецтво стати кузнею кадрів для світового кінематографу? У Рені відповідь — так, якщо за справу береться Галина Дюріс. Її вихованці сьогодні пробують свої сили у Голлівуді та в провідних академіях, а дорослі мешканці міста після робочого дня перевтілюються в Жанну д’Арк або Бабу Ягу.
Напередодні Міжнародного дня театру ми розповідаємо історію художньої керівниці, яка навчає людей знаходити себе через сценічну гру.
«Скільки себе пам’ятаю — я завжди була режисером, — ділиться пані Галина. — Поки інші діти ліпили паски в пісочниці, у мене в голові народжувалися п’єси — драматичні, кумедні, казкові. Я бачила сусідських дітей як акторський склад, розписувала ролі, роздавала слова. Ми робили декорації зі старих простирадл і штор, шили костюми з маминих суконь. На репетиціях я була своїм «Станіславським» — вимагала справжніх емоцій і шекспірівської глибини в голосі, підбирала музику для мізансцен. Коли постановка була готова, на прем’єру приходили мешканці всіх навколишніх домівок — дорослі завжди аплодували.»
Шлях до мрії: через терни — до Одеси
У дев’ятому класі я прийшла до Будинку культури на драмгурток до Зої Ніколаїді; я захопилася її мистецтвом, а вона — моєю здатністю перевтілюватися. Мені довіряли головні ролі, і батьки повезли мене вступати — спочатку до Кишинівського інституту культури.
Я ретельно готувалася, але на відбірній комісії мене попросили заспівати молдавську пісню, чого я не очікувала, і тому мене не допустили до іспитів у Молдові.
Повернувшись додому, я звернулася до начальниці відділу культури Євгенії Мозер, яка вже бачила мене на сцені і прийняла на роботу інструктором.
Наступного року я успішно вступила до Одеського училища культури на режисерський факультет. Це була моя стихія — я навчалася із задоволенням і закінчила з червоним дипломом.
Зі своїм дипломом я повернулася до Кишинівського інституту, але швидко зрозуміла, що одеська практична школа дала мені значно більше, ніж академічні курси.
Вже тоді я працювала художнім керівником Клубу залізничників: на сцені виступали машиністи, працівники технічного відділу депо, старшокласники — справжні артисти з різних професій.
Коли на Одещині були «буржуйки» та аншлаги
Коли клуб закрили, я перейшла працювати в Ренійську школу №6 педагогом-організатором. Ми готували вечори та тематичні заходи; я почала включати у сценарії власні вірші. Особливо полюбляли у школі «Клуб веселих та кмітливих» — у залі завжди був аншлаг.
То були нелегкі часи: відключення світла, затримки зарплат. Але в школі було світло — і ми бігли на репетиції. Я безмежно вдячна директорці Ганні Дьяконовій, яка зібрала талановиту команду педагогів і завжди підтримувала нас.
І Жанна д’Арк, і Наталка Полтавка від «Соняшника»
Згодом мені запропонували очолити Обласний центр національних культур у Ренійському районі. Нам дали приміщення колишнього дитсадка — все було занедбане, ми грілися біля «буржуйки». На посаді залишатися господарницею було нелегко, тож я незабаром повернулася до творчої роботи.
Зараз я працюю художнім керівником і очолюю театральний колектив «Соняшник». Починали з невеликих масляних та купальських постановок. Потім ставили «Наталку Полтавку», «Сватання на Гончарівці» і створили театральний варіант рок-опери «Біла ворона» Юрія Рибчинського. Образ Жанни д’Арк, як символ жертовності та внутрішньої свободи, особливо відгукується сьогодні.
Галина Дюріс у спектаклі «Біла ворона» — фото ОЦНК
Юнак, який грав нареченого Жанни д’Арк у моїй постановці, сьогодні працює у Голлівуді, — розповідає пані Галина. — Починав з масовок, але зараз поступово підвищує планку. А хлопець, що виконував роль Короля, нині навчається в Академії кіномистецтва у Києві.
Достатньо аркуша паперу і мети
Серед моїх вихованців є ті, хто вступив на акторські факультети — вони телефонують, дякують, і я пишаюся їхніми успіхами. Паралельно я створюю ролі для дорослих учасників — людей з різних професій, які прагнуть розкрити свої акторські можливості.
Мене часто питають: «Як ти пишеш сценарії? Чи приходить натхнення?» Я не користуюся словом «натхнення» як поясненням. Якщо у мене є чистий аркуш паперу, олівець і чітко поставлена мета, сценарій обов’язково народжується. Я просто знаю, як це робити.
«Вона — майстер»: що кажуть учні та глядачі
Євгенія Кічук, директорка Ренійського опорного ліцею №1:
— Наша співпраця з Галиною Дюріс триває багато років. Ми вдячні за постанову «Дім мого серця» за п’єсою Асі Котляр — вистава для старшокласників про духовні цінності. Галина — справжній майстер, вона робить чудову справу.
Володимир Кириленко, глядач вистави «Біла ворона»:
— Жанна д’Арк у виставі постає як звичайна дівчина з сильним болем за свою країну. У час війни ця історія надихає і підштовхує до боротьби.
Ірина Дергачова, працівниця «Укрпошти», учасниця театру:
— Театр для мене — джерело натхнення і адреналіну. У одній постановці я грала одночасно Бабу Ягу, яка танцює канкан, і Курочку Рябу, що бігає зі своїм єдиним яйцем. Галина пише цікаві п’єси і дає нам свободу додавати щось своє, інколи експромтом. Тому ми постійно просимо: «Галю, пиши ще!»
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
