Заборона «українізації» та справа «Союзу звільнення України»
Перші політичні репресії в Україні розпочалися після приходу до влади більшовиків. «Українізація», що недовго тривала, коли національній еліті дозволялося вводити українську мову в освіту, культуру і науку, закінчилася гонінням на інтелігенцію. Вже наприкінці 1920-х років радянська влада зрозуміла, що ліберальна політика в Україні може стати загрозою для режиму. Так «українізація» обернулася проти її активних прихильників – їх почали розстрілювати чи посилати до таборів у сфабрикованих справах.
Одного з головних провідників «українізації», наркома освіти УРСР Олександра Шумського, звинуватили в «національному ухиленні» та відправили на Соловки, а потім убили за особистим розпорядженням Сталіна.
1930 року репресії продовжилися справою про «Союз звільнення України» – міфічну організацію, якою ставилося в співробітництво з Польщею. Вчені, письменники, педагоги та лікарі – саме вони тоді ставали репресованими українцями. Усього у справі проходило 500 осіб, 45 з яких було засуджено.
Розгром церкви та звинувачення в «націоналізмі»
У 1930-х було ліквідовано незалежну від Москви Українську автокефальну православну церкву. Поради знищили 65% усіх храмів України, а 13 священнослужителів занапастили у в’язницях.
Незабаром репресії торкнулися і половини членів Спілки радянських письменників України та 184 членів Всеукраїнської академії наук, більшість із яких були істориками.
Щоб знищити світло української інтелігенції, радянський режим звинувачував заарештованих у «націоналізмі», «троцькізмі», «фашизмі» та «зв’язках із іноземними розвідками».
Великий терор Сталіна: квоти на розстріли
Апогеєм масових репресій в Україні став великий терор 1937-1938 років, який мав завершити 20-річну боротьбу з «ворогами народу». Українцями, які тоді потрапили під репресії Сталіна, виявилися «кулаки», інтелігенція та члени військового командування УРСР. Їх звинувачували у шпигунстві та причетності до неіснуючих «контрреволюційних», «націоналістичних» і навіть «сектантських» організацій. Слідство проводили у спрощеному порядку, а визнання вибивали за допомогою тортур.
Москва визначала «ліміти» засуджених, але в місцях «перевиконували план». Так, 1937 року квота на страту «кулаків та інших антирадянських елементів» зросла з 8 тисяч до 26 тисяч осіб. Репресії поширювалися не лише на засуджених, а й на їхні сім’ї, включаючи дітей.
Загалом за 2 роки в УРСР засудили 198 тисяч мешканців: з них 122 тисячі – розстріляли, решту – відправили до таборів ГУЛАГ. Лише 0,3% засуджених вдалося уникнути покарання.
Микола Куліш, Лесь Курбас та «Розстріляне відродження» в Сандармосі
Масові поховання жертв сталінського терору розкидані по всьому колишньому СРСР. Лише на території нашої країни виявлено понад 20 місць, де українців розстріляли під час репресій. Такі місця є у 12 населених пунктах – від Івано-Франківської області до Сумської. Найбільші з них знаходяться під Києвом (до 16 тисяч розстріляних) та у Вінниці (9,5 тисяч тіл). Є таке місце і в Одесі – на колишньому 2-му християнському цвинтарі.
Найвідомішим місцем масового розстрілу української інтелігенції вважається Сандармох – карельське урочище, де восени 1937 року вбили 1111 ув’язнених соловецького етапу, 287 з яких заарештували в УРСР.
Багатьох українців, розстріляних там під час репресій, тепер зараховують до «Розстріляного відродження». Це, наприклад, міністр освіти УНР Антон Крушельницький, письменники Валер’ян Підмогильний та Микола Куліш, режисер Лесь Курбас та інші.
За наказом Сталіна у Сандермоху стратили всіх, хто міг зробити українську культуру частиною світового прогресу.
Радянська влада проти ОУН-УПА: масові депортації
У середині 40-х радянські репресії торкнулися членів ОУН-УПА, які чинили активний опір сталінському режиму та боролися за самостійну соборну Українську державу.
У 1944-1953 роках за підтримку українського підпілля було засуджено понад 87 тисяч осіб. Бо Понад 200 тисяч українців, у тому числі членів сімей ОУНівців, було депортовано до Сибіру. Там переселенців використовували як дешеву робочу силу на лісоповалах та інших важких роботах, а втеча з місця заслання загрожувала українцям ув’язненням.
Масові депортації припинилися лише зі смертю Сталіна.
Василь Стус та Іван Світличний: переслідування дисидентів під час операції «Блок»
Репресії в Україні за радянських часів ненадовго вщухли під час «хрущовської відлиги». УРСР стала на шлях відродження завдяки дисидентам, які виступали за демократизацію суспільства та вільний розвиток української мови. Цензура почала слабшати, в Україні з’явився самвидав, а національна культура «задихала». Але цей розквіт був недовгий: з приходом Брежнєва репресії проти інтелігенції в Україні відновилися. Керівництво СРСР розробило операцію «Блок» щодо виявлення активних націоналістичних елементів. Тоді у поле зору держбезпеки потрапили дисиденти зі Львова, Києва та Одеси: зокрема, літератори Іван Світличний та Іван Дзюба, журналіст В’ячеслав Чорновіл, поет Василь Стус, режисер Сергій Параджанов та інші.
Василь Стус
Перша хвиля арештів прокотилася у серпні-вересні 1965 року, але наймасштабнішою виявилася друга хвиля 1972-1973 років. Тоді у справі «Блоку» заарештували близько 87 осіб. За статтею «антирадянська агітація та пропаганда» дисидентам давали 7 років в’язниці та 5 років заслання, а за «поширення наклепів на радянську дійсність» – до 3 років ув’язнення. Василя Стуса засудили до 8-ми, В’ячеслава Чорновола – до 9-ти, а Івана Світличного – до 12 років ув’язнення. Василь Стус на волю так і не вийшов: він загинув у в’язниці 1985 року.
Операція “Блок” тривала аж до кінця 1976-го. Протягом 5 років жертвами комуністичних репресій стали понад 200 українців. Цією «зачисткою» КДБ поклав край руху шістдесятників і майже повністю розгромив український самвидав.
Реабілітація жертв політичних репресій
Перша хвиля реабілітації жертв репресій почалася одразу після смерті Сталіна. У середині 1950-х, за часів «хрущовської відлиги», було реабілітовано майже 8 000 осіб. Проте послідовнішим цей процес став після розпаду Радянського Союзу. 17 квітня 1991 року було ухвалено закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», згідно з яким сфабрикованими було визнано кримінальні справи проти майже 250 000 українців.
Чорновіл і Гонгадзе: розправа над політичними опонентами в 90-ті
З розвалом СРСР масові репресії змінилися політичними вбивствами. Два найгучніші з них – вбивство політика В’ячеслава Чорновола та журналіста Георгія Гонгадзе.
Ще у 60-ті-80-ті В’ячеслав Чорновіл як дисидент пережив кілька хвиль радянських репресій і сумарно провів ув’язнення 17 років. Проте загинув він уже у 90-ті, будучи головною партією «Народний рух України». За офіційною версією, 25 березня 1999 Чорновіл загинув у смертельній ДТП, хоча пізніше з’ясувалося: вже після аварії його могли добити кастетом.
В’ячеслав Чорновіл
Однопартійці та сім’я Чорновола говорили про політичне вбивство, проте крапку у розслідуванні його смерті не поставлено досі.
Георгій Гонгадзе був активним громадським діячем та журналістом. 2000 року він заснував видання «Українська правда», де публікував викривальні матеріали про президента України Леоніда Кучму та його оточення. 2 листопада цього ж року обезголовлене тіло Гонгадзе знайшли у Таращанському лісі Київської області.
Георгій Гонгадзе
Лише у 2011 році екс-начальник ГУУР МВС Олексій Пукач зізнався на суді у вбивстві Гонгадзе та назвав замовників злочину: Леоніда Кучму, Володимира Литвина та Юрія Кравченка. У 2013 році Пукача засудили до довічного ув’язнення, але остаточно вирок було затверджено лише у 2021 році.
Українці – жертви репресій за Януковича
З приходом до влади Віктора Януковича в Україні знову заговорили про політичні репресії проти опонентів. У 2010-2014 роках за наказом Януковича в опозиції проводилися обшуки, а найгучнішою політичною справою стала «Справа Юлії Тимошенко», в рамках якої екс-прем’єр-міністра та її Кабмін звинувачували у перевищенні посадових повноважень. Саму Юлію Володимирівну засудили до 7 років позбавлення волі. Тимошенко чи вийшла з в’язниці шь після втечі Януковича в 2014 році.
Найбільш кровопролитними виявились репресії Януковича проти учасників Євромайдану. Вони розпочалися з силового розгону наметового містечка у ніч на 30 листопада 2013 року та продовжилися майже до кінця лютого 2014-го. Боротьба з опозицією супроводжуючись жорстокими боями та вбивством протестувальників. Загалом, за даними МОЗ, з 30 листопада 2013 року по 14 квітня 2014 року під час акцій протесту у Києві та регіонах України загинуло 106 осіб, понад 1500 – постраждали. Загиблих пізніше назвали “Небесною сотнею”.
Війна з росією
Після анексії Криму у березні 2014 року політичні репресії проти українців розпочалися вже з боку росії. Окупанти перетворили півострів на нову територію терору. За даними правозахисників, лише за перший рік анексії у Криму заарештували 1435 проукраїнських активістів, 45 осіб було викрадено, а шістьох із них знайшли вбитими.
Масове поховання, Ізюм
Через вісім років, після 24 лютого 2022 року, терор росії набув нових масштабів: масових страт, тортур у підвалах, фільтраційних таборів та примусової депортації – все, що зазнавала Україна від рук чекістів у ХХ столітті, знову повернулося в нашу реальність. На деокупованих територіях вже знайдено 54 тортури і більше 1000 тіл загиблих у місцях масових поховань. До квітня 2023 року також відомо про 19,5 тисяч українських дітей, незаконно вивезених до росії.
День пам’яті жертв репресій
Незважаючи на те, що від політичного терору українці страждали ще з початку XX століття, на державному рівні шанувати пам’ять репресованих почали майже через 100 років. У 2007 році, за правління Віктора Ющенка, День пам’яті жертв політичних репресій почали відзначати кожної третьої неділі травня. 2023 року цей день випав на 21 травня.
Фото з відкритих джерел
