У маленькому селі Лиман Дивізійської громади, яке межує з Національним природним парком «Тузловські лимани», зараз мешкає лише чотири родини. Серед них – фермер Олег Пономаренко разом зі своєю дружиною Іриною. Подружжя займається фермерським господарством: у них є корови, в’єтнамські свині та птиця. Крім того, вони захоплюються колекціонуванням старовинних предметів свого краю. Їхній будинок уже схожий на затишний музей, і після перемоги господар планує відкрити його для туристів. Про це повідомляє Укрінформ.
Фламінго як символ Лиману
Дорога з Одеси до Лиману займає близько трьох годин на автомобілі. Після перетину «Паланки» відкриваються безкраї поля та простори типових бессарабських сіл.
Під’їжджаючи до села Лиман, одразу помітна автобусна зупинка, прикрашена малюнками фламінго – це символ поселення на березі Хаджидерського лиману. З 2021 року сюди щороку прилітають величезні зграї цих граційних птахів.
Сьогодні в Лимані залишилося всього чотири родини з тих двохсот, що мешкали раніше. Старі хати нахилені, дроти обвисло, а вуличне освітлення відсутнє. Атмосфера тут нагадує покинуті села на Херсонщині поблизу фронту, хоча бойові дії до цього краю не дійшли.
«Косулі заходять на подвір’я, пелікани гасають небом»
Власник ферми «Хаджидер» Олег Пономаренко народився і виріс у сусідньому селі Дивізія, яке нині є центром громади. З дитинства звиклий до роботи, після навчання він переїхав до Одеси, де започаткував свій бізнес. Однак через труднощі повернувся назад у село. Спочатку оселився в батьківській хаті в Дивізії, а потім купив землю в Лимані й почав розвивати власну ферму.
– У місті від усіх тих проблем голова розколювалася. Тут, звісно, клопотів вистачає, але вони не так тиснуть на нерви. Природа навколо – це чисте повітря, лиман поруч. Іноді косулі забігають на моє подвір’я, пелікани кружляють у небі – це надихає душу. Працюєш не менше, ніж у місті, але заробити копійку ой як непросто. До війни баночка закваски коштувала 300 гривень, а наша бринза оптом – 80 гривень. А зараз закваска – 1300 гривень, бринза – 150 гривень. Фермерська праця все більше знецінюється, – ділиться Пономаренко.
Разом із дружиною вони утримують корів, в’єтнамських свиней і птицю. На фермі ще є віслюки та поні. Кілька років тому Олег пробував розводити страусів, але справа не пішла, тож від цієї ідеї відмовився. Раніше тримали й овець.
Коров’я Снігурка, свинка Нінка та брак робочих рук
Наразі в господарстві Пономаренків налічується 60 корів.
– Нещодавно у нас було 130 голів, але через дефіцит кормів довелося скоротити стадо вдвічі. Усе повисихало, це справжня катастрофа. Раніше з 40 гектарів ми збирали по 800 тонн силосу, а тепер зі 100 гектарів – лише 150 тонн, – пояснює Олег, показуючи на силосну яму, заповнену лише на чверть. – Немає чим годувати тварин, немає й людей. Але вдячний, що тут не гримить від пострілів, лише літаки пролітають. Можна жити. Місцеві просто не хочуть працювати, – додає господар.
– Зараз на фермі працює лише восьмеро людей. Свідомість оточуючих змінюється, і не в кращий бік. У перші два роки війни з кадрами проблем не було, а тепер – не знаю, чи втомилися, чи якийсь психоз накрив, – усім байдуже. Що по телевізору крутять? Той пиячить, той б’є. Покажіть натомість історії про те, як люди трудяться на своїй землі й заробляють, – апелює чоловік.
З молока родина виготовляє бринзу та вершки, а сироватку використовують для вигодовування телят і свиней.
– У нас виходить по 700–800 літрів молока щодня, це не так багато, – зазначає господар.
За словами Олега, на фермі панує принцип безвідходного виробництва. Навіть гній висушують і взимку використовують як паливо для опалення будинку замість дров. Дорослих корів тримають окремо від молодняку.
– Ось ця – Снігурка, – представляючи світлу корову з великими рогами, розповідає господар. – Народилася в новорічну ніч, тому й назвали так. А той – Буйвол, бо справжній бешкетник.
Не кожна тварина на фермі отримує ім’я, але якщо вже дали, то, за словами Олега, живуть вони довго.
– У нас є ще свинка Нінка. Вона з усіх свиней поводиться як собака – лягає на спину й просить почухати живіт. Назвали на честь однієї продавчині з базару, яка теж любить «витворяти», – сміється фермер.
Тварини, як виявляється, відчувають наближення смерті. Господар розповідає, що коли приїжджає машина за коровами чи свинями на скотобійню за межами села, все відбувається тихо.
– Іноді водій приїжджає ввечері, ми стоїмо спиною до стада, і я кажу, яку корову завтра забрати. Повертаємося обличчям – і бачимо, що саме та тварина стоїть осторонь і не їсть, на відміну від інших. Вони все розуміють, – зізнається співрозмовник.
Він також помічає, що тварини й птахи, зокрема фазани, надзвичайно чутливі до звуків війни. Вони реагують на вибухи за сотні кілометрів, які люди навіть не чують.
«О шостій ранку вже на ногах, доїти корів»
Продукцію ферми «Хаджидер» постачають до 20 м’ясо-молочних крамниць в Одесі. Навіть у майже пустельному селі Олег не почувається ізольованим від світу.
– Завдяки близькості до Нацпарку до нас часто навідуються журналісти. Були тут і з The New York Times, і з National Geographic. Доньку до школи в Дивізію відвозимо, тож спілкування не бракує. А взагалі – о шостій ранку вже на ногах, доїти корів, потім готуємо вершки, бринзу, сметану. І ще встигаємо в гості поїхати, бо ж не тільки робота, – описує свій день Олег.
На початку війни в них тимчасово жив кум, який утік з окупованого Ірпеня.
Він пережив величезний стрес. Кожну зірку в небі сприймав за дрон і майже не дрімав ночами. А життя своє викупив у росіян за iPhone – окупанти за гаджет показали, як вибратися з міста, – продовжує розповідь господар ферми.
Дім-музей: церковні книги румунів, старовинні монети
Олег облаштував у своєму будинку справжній краєзнавчий музей.
– Мене це захоплює. Цікавлюся історією нашого краю. Знайшов чимало старовинних речей: де на полі, де в городі, де люди приносили. Був один кувшинчик, викопали його в Дивізії під час благоустрою. Подивитися в інтернеті – його ще кімерійці привезли. У таких сосудах тримали прах. Тож я його на цвинтар відніс, бо після його появи в мене проблем побільшало. Хотів зробити ферму для туристів, але війна все перевернула, – ділиться чоловік.
У музеї зібрані артефакти з Лиману, Дивізії та сусідніх сіл.
– Цей край унікальний своєю мультикультурністю. Жолтояри – молдовани, Базар’янка – німецьке село, Дивізія та Лиман – українські. Сергіївка – переселенці з Зауралля, Кулєвча – болгари, – розповідає фермер.
Про себе жартує, що з турецьких коренів мами та «руських бандитів» тата вийшов «справжній українець».
У великій кімнаті можна побачити різноманітнісінькі речі: від старовинного буфета, зробленого місцевим майстром 130 років тому, до першого комп’ютера в шкільній Дивізії. А ще – церковні книги румунів з часів Другої світової, стоптані шкіряні постоли, австро-угорські ножі початку XIX століття, турецькі та монголо-татарські монети, старі праски, прикраси для коней та багато іншого.
– Дуже хочу розширити музей. На горищі ще стільки всього – ну просто лабіринт. Для цього потрібен більший простір… Без знання історії в нас не буде майбутнього. Якщо мої онуки зайдуть сюди й хоч раз запитають: «Дідусю, а що це?», я розповім – і знатиму, що мрія здійснилася, – мріє Олег Пономаренко.
Історія родини Пономаренків демонструє, як у віддаленому селі можна гармонійно поєднувати щоденну фермерську працю, любов до природи та турботу про збереження культурної спадщини. Такий приклад надихає цінувати власне минуле, розвивати місцеву громаду та мріяти про світле майбутнє, попри всі виклики сьогодення.
