«Потрібно було відволікатися»
Одеситка Ірина Грабар до війни відчувала себе цілком щасливою бізнесвумен, що відбулася у самій жіночній сфері – б’юті-індустрії. За плечима величезний досвід від дівчинки зі школи моделей Savrox Models до власної школи та звання старійшини серед українського суддівського пулу. Вона і зараз створює враження впевненої в собі, цілеспрямованої та дуже зібраної. Але виявилося, і такі українки мають свою «ахіллесову п’яту».
Моя мама весь час панікувала, з початку року жила з підготовленою тривожною валізкою, відчувала наближення катастрофи, а я весь час відмахувалася і не вірила цим прогнозам. Рано-вранці 24 лютого мене розбудив син, який дізнався про війну з інтернету. Вибухів ми не чули, хоч живемо біля порту. Ми ввімкнули телевізор, і я пам’ятаю, що дивлюся туди та не вловлюю, що там кажуть. У мене не було страху, було нерозуміння та повний хаос у голові.
Мама одразу відправила нас в аптеку та в магазин. Ми вистояли величезні черги й чомусь скуповували ліки та продукти, які в принципі нікуди не пропадали. І першого дня ми побачили дуже багато військових.
Спочатку до нашого району щось прилітало майже кожен день, ми вже майже звикли, а з мого оточення в Одесі нікого не залишилося. Але через півтора місяця блекаута я зрозуміла, що, якщо я зараз щось не поміняю, я збожеволію – настільки морально я була виснажена в темряві.
У нас в Одесі дуже велика квартира, але вона вся внутрішня – п’ять кімнат та два вікна. Всі двері скляні, але природного освітлення не вистачає, і навіть сонячним днем завжди горить світло. Півтора місяця в такій темряві, з ліхтариками по вулицях та вдома, добивало мене більше, ніж прильоти. Якщо навіть десь світло включали, то оскільки ми живемо в припортовій зоні, у нас не було електрики зовсім. Всього кілька разів його включали на пів години.
Опалення у нас газове, коли воду скрізь відключали, до нас на Польський узвіз вона вся стікала. На ній не можна було готувати, але для якихось технічних потреб у нас була вода. Продукти ми винесли надвір, та особливо вже й не запасали. Гаджети заряджати ходили до «Афіни» на Грецьку, взявши із собою перехідник-подовжувач на шість гнізд. І сиділи там чотири години біля генератора. Але телефони були абсолютно марними, зв’язку не було ніякого. Тому працювати я не могла ніяк. Як можна робити нігті, вії або ще щось, коли всі прилади вимагають електрики.
І я виїжджала до салону на оренду. Навіть не з фінансових міркувань, бо якщо тебе найняли та забрали у тебе 40%, плюс потрібно ще оренду віддати, то ти просто можеш вийти в нуль. Але не можна було знаходитися вдома, треба було чимось відволікатися. Тому що ми з мамою вже пів року жили на гідозепамі, а я зненацька дізналася, що таке панічні атаки. Навіть тут, коли кілька разів відключали світло, у мене починалася неконтрольована паніка.
Але виїхати теж не можна було. Крім мами, яка їхати не хотіла, бо вдома є робота у звичному дитсадку, Іра має двох дітей. Зважитися на від’їзд вона змогла лише тоді, коли мама та син сказали – «їдь і відвози Маргошу». Доньці тоді було сім, а синові виповнилося 18-ть. Він студент з інвалідністю, має паспорт іншої країни, але, як розповіла Ірина, держава його не випустила, і мама залишилася з ним.
Кілька моїх друзів, які були для мене дуже близькими й поїхали в перші дні, говорили: «Врятуй хоча б одну дитину». Ось це «хоча б» змусило більше не спілкуватися із цими людьми. Але коли син і мама стали мене вмовляти та наполягати, що закордоном доньці буде краще, я погодилася. Вона маленька, дуже лякалася, перестала їсти, перестала спати. І ще пів року після переїзду уві сні розмовляла. Для мене дуже важливо було схвалення мами та сина, усвідомлення, що я їх не кидаю. І навіть після їхньої згоди я розуміла, що сама «в нікуди» не поїду, я надто велика боягузка. Перед Різдвом 22-го ми приїхали сюди з моєю подругою та її двома дітками. Перед цим знайшли квартиру через знайомих, які вже тут мешкали та познайомилися з нашим майбутнім господарем. Саму квартиру ми не бачили, і це було дивом, що приміщення виявилося дуже комфортним. Ми з донькою виїжджали на кілька місяців, а живемо тут і досі. Але тепер у нас інша сусідка, бо чоловік подруги зажадав, щоби вони повернулися додому. А я за цей період виїжджала додому лише один раз – у червні минулого року. І то тільки тому, що мене тут дуже «залікували». За півтора місяця по тутешнім лікарям я майже втратила слух, і довелося їхати до Одеси. Мій останній план припускав, що вже у лютому ми повернемось додому. Але як тільки я починаю збирати речі, починаються шалені обстріли Одеси, просто безперервний жах, який триває тиждень, два, і потім знову все стихає. Зараз там знову почало пропадати світло. Тому ми поки що тут.
«Гумор» чужини
Ірина згадує, що «приживалася» у нових обставинах вкрай складно. І не тільки через відсутність у побуті румунської та англійської. В Одесі, яка вчетверо менша за Бухарест, вона скрізь пересувалася своєю машиною, «навіть у булочну». На новому місці перші два тижні обстежувала територію лише навколо будинку – «ледве-ледве, маленькими кроками». І лише через рік почала потроху використовувати англійську.
Можливо, це було з моїм особистим емоційним станом, але було нестерпно важко. Ми губилися в метро, я вчилася користуватися картами Google. Спочатку нас дуже дурили – і з телефонними картками, і в таксі – ми потрапляли з подругою в такі історії, що можна написати гумористичну книжку.
Коли приїхали, хотіли поміняти долари, щоб купити їжу. Вийшли на вулицю, почали питати у місцевих, адже слово exchange знають усі. І кожен другий нам відповів, що такого немає, навіть у молі. Мовляв, треба кудись їхати. Потім виявилось, що обмінники просто перед носом – один, другий, третій.
Я дуже боюся і не вмію викликати таксі. Якось дівчатка мені викликали машину. Я їм дала готівку, вони сплатили в додатку, я поїхала. Таксист – великий такий дядько – відвіз мене дуже далеко, до 6-го сектору, де з одного боку вже були якісь поля, цвинтар і з іншого боку ліс. Зупинився, каже, все, тут ти виходиш, і ти мені мусиш заплатити. А інтернету нема. Добре, що я мала гроші. Дівчатка потім дзвонили у службу замовлення, але там сказали, що без чека доказів немає, а чек він не дав. І решти, до речі, тут таксисти теж не дають.
Сімки у телефон нам не продавали. Потім – о, щастя! – «подарували». Пізніше виявилось, що це контракт на три роки. І хоча я не підписувала жодних документів, паспорт не давала, перервати цей «договір» я не можу. А тариф мій, замість звичайних 35 лей/міс. скоро перевищить 80 лей.
З пів року, напевно, повсюдно у нас було так, а потім як по клацанню – раз, і все різко пройшло. Зараз уже я вмію користуватися швидким перекладачем, навіть у музеї, якщо гід розмовляє румунською або англійською, просто ставлю голосовий перекладач і все читаю. Пристосувалася.
Але, нарікає моя співрозмовниця, коло спілкування за два роки так і не розширилося. Тому емоційно і мама, і донька почуваються, ніби у замкнутому просторі. Маргоша значиться у своєму класі в одеській гімназії, але зараз на сімейному навчанні.
Ми платимо за охоронця, за медсестру, за все, ніби там присутні фізично. Коли наш клас перейшов на офлайн-заняття, нас поставили перед вибором: або міняти школу, або займатися вдома самостійно. І тепер у першій половині дня я навчаюсь сама, щоб зрозуміти, як їй це викладати ввечері. Потім все пояснюю, ми робимо класну роботу, домашню роботу і все це надсилаємо вчителю.
Особливо мене розчулює англійська мова. Вчителька її хвалить, дитина англійську мову знає краще, ніж я. І я зрозуміла, що насправді не обов’язково знати самому, треба вміти правильно пояснити.
Тут ми маємо кілька мам, з якими ми познайомилися, коли наші діти ходили в один хаб і потоваришували. Мені дуже цікаво з цими людьми, але ми всі живемо дуже далеко один від одного, у різних секторах, у кожного є свої справи, і часто зустрічатися не можемо, та й подругами не стали.
У мене багато клієнтів, з якими під час зустрічі я можу поспілкуватися. Але близького друга чи подруги ні я, ні дочка тут не знайшли. Їй простіше, вона хоч може онлайн із подружками поговорити та пограти щодня, я так не можу. З колишнім оточенням ми списуємося регулярно, але це все ж таки дещо інше спілкування.
Професійне хобі
Спеціальність візажистки Іра обрала у восьмому класі радянської тоді ще школи, коли мама відправила її до модельної студії. Дівчаткам викладали й дефіле, і косметологію, візаж, зачіски, стилістику, моделінг. Восьмикласниця полонилася всім цим калейдоскопом, у мріях бачила себе візажисткою високого рівня, але, закінчивши школу, вступила на навчання у зовсім іншу сферу. Зустрітися з професією мрії допоміг випадок.
Я поїхала з друзями до Києва у справах. І опинилася у великому задушливому коридорі серед претенденток в учениці до провідної візажистки журналу «Наталі». Поголоска говорила, що ця грізна стиліст відбирає людей не за знаннями, а зі своєї симпатії. Ми всі чекали на співбесіду з нею вже три години, і від нудьги я дістала пінцет і почала дівчаткам коригувати брови. І тут вона підійшла і сказала: «Тебе навчатиму».
А потім я навчалася в Інни Чурія — це дуже відомий київський театральний гример. Вона вже у віці, але продовжує працювати. Все життя я навчаюсь у когось, але коли я починала, не було професії «візажист», а те, чого ми вчилися, навіть із нинішнім гримом не має нічого спільного — це різні професії.
Майже два десятиліття Ірина відпрацювала в Одесі звичайним візажистом у модельному агентстві Savrox Models, з якого вийшла колись. Агентство на той час влаштовувало конкурси “Міс Одеса”, “Міс Україна”, “Пані Одеса”, “Містер Одеса”, “Міні-міс” – загалом було монополістом у цій сфері. До обов’язків Ірини входив візаж для фотосесій, зачіски, а також функції арт-директора. І паралельно вона навчалася у Києві на фахівця public relation. Зайти на черговий віраж у кар’єрі знову допоміг випадок.
У 1997 році, як директор модельного агентства, я повезла наших дівчаток до Каховки на конкурс «Королева краси». Там з усіма учасницями та гостями працювала візажист, яка була на восьмому місяці вагітності. Стояла дуже сильна спека, і в неї почалися передчасні пологи. І Влад Ряшин – тоді ще просто ведучий телепрограми «Мелорама» (пізніше директор «Першого каналу») – бігав майданчиком і кричав: «Тут є хоч хтось, хто вміє тримати пензлі?». А оскільки я не розлучалася зі своєю валізкою та палеткою «Рубероуз», я відгукнулася і пропрацювала з усіма акторами та співаками, хто брав участь у цьому шоу. Навіть із Boney М. Після цього ми ще довго дружили з гуртом «Скрябін».
Коли закінчилися «Таврійські ігри», мені запропонували стати гримером у програмі «Мелорама», і я кілька років пропрацювала на телебаченні у Києві. Але побут там був досить важкий, я постійно наїжджала додому і вирішила все-таки повернутися до Одеси. Створювати салонний макіяж мені вже було не цікаво. Я поїхала на підвищення до Парижа, де отримала звання Майстра міжнародного класу, їздила до Мілану, працювала на Тижнях високої моди й у Франції, і в Італії, на багатьох заходах fashion-індустрії. До початку ковіду я вже була старійшиною української організації ККС, яка поєднувала всіх візажистів, перукарів, гримерів. Мій досвід та статус дозволяв мені бути не просто суддею міжнародного класу, а мати право судити суддів. Нас на той час було троє таких фахівців у країні, які спілкувалися безпосередньо з Паризьким інститутом ОМС та судили Чемпіонати Європи та Світу у б’юті-сфері.
А та палетка «Рубероуз», як щасливий раритет, збереглася у мене в Одесі й досі.
Вдома ця велика кількість знань та регалій вилилася в одну з перших в Україні шкіл, яка пропонувала насичену та різнобічну програму навчання. Там викладався візаж, зачіски, стиль, нарощування вій, нігтьове мистецтво, шугаринг та перманент. Справжній Едем для сучасних Барбі.
Спочатку вся програма навчання тривала пів року, потім її модифікували та уклали у чотири місяці, потім у три, проте, стверджує Ірина, її учні виходили зі школи професійними візажистами, гримерами, майстрами бодіарту. І могли пропонувати дитячі аквагрими, робити розписи на животах майбутніх мам, працювати у будь-якій стилістиці – японський, арабський, індійський макіяж, Хелловін, картини на тілі. І плюс – вміли поводитися з бутафорією: створювати й костюми, і весь образ за заданою заявкою.
У ті роки був бум б’юті-індустрії, і наша школа працювала щодня з 10:00 до 20:00, двогодинні уроки, групи від 5 до 10 осіб. І деякі мої учениці в Одесі навіть зараз, коли вся ця сфера практично розвалилася, вмудруються працювати.
І я теж вмію робити все, чому навчали у моїй школі. Оскільки не можна взяти на роботу людей, оцінити їх, якщо ти сам нічого в цьому бізнесовому сегменті не розумієш.
Більшість свого життя я усвідомлено вибирала викладання. Навіть під час ковіду періодично були якісь невеличкі майстер-класи. А тут я цього не робила вже півтора року. Тому коли в IOM мені запропонували розкрити секрети стильного макіяжу для дорослих пані, я з радістю погодилася.
Ірина потрапила до цієї недержавної гуманітарної міжнародної організації, звернувшись за психотерапевтичною допомогою. Несподівана осіння апатія чомусь стала латентно стабільною. Ще не депресія, але нічого в житті не хочеться.
Бувши зазвичай енергійною та рішучою, Іра запанікувала. На щастя, для відновлення психіки вистачило лише трьох сесій. Але зустріч із психологом внесла у звичайне бухарестське життя, розписане між манікюрами та нарощуванням вій переселенкам, майже забуту радість вчительства. Щоправда, поки що одноразову.
«Шкільні» мрії
Складена тут клієнтура дає можливість закривати базові потреби, пояснює одеситка. Щоб жити в Бухаресті більш-менш спокійно, потрібно обслуговувати хоча б 50 осіб на місяць. Але це нереально: і попиту в такій кількості немає, і конкуренція серед майстрінь-українок величезна. Навіть зі свідомо низьким рівнем підготовки, навчившись за роликами в інтернеті.
Я б, звичайно, хотіла відкрити тут свою школу, весь час про це думаю, але все це потребує вкладень або спонсора зацікавленого. А щоб знайти спонсора, потрібно на пристойному рівні знати хоча б якусь мову. Тут дуже багато підводного каміння, яке я не знаю, як вирішити самотужки. Якби була команда – хтось перукар, хтось косметолог, хтось шугаринг – ми не конкуренти один одному, але ми могли б щось придумати, як один мегамозок. Саме так у мене було в одеській школі, там кожен був сильний у чомусь своєму, але створювали потужний двигун. А одному це не піднімне.
З іншого боку, я дуже хочу повернутися додому, не бачу себе ніде більше. Моя сім’я, діти та внутрішня стабільність, стійке розуміння, де я і навіщо – мої опори та пріоритети. Якщо одна із цих складових випадає, моя гармонія порушується. І для того, щоб зібрати себе знову в купку, потрібно багато часу та зусиль. Тут прекрасна країна, прекрасне місто, хороші люди, мені дуже подобається, але я хочу до сина, до мами, до свого звичного життя. Хоча розумію, що звичного вже не буде, але ми можемо будувати нове.
Ірина мріє, як знов організує в Одесі свою школу. Можливо, не одразу. Швидше за все, знову доведеться розпочати із салону, як 24 роки тому. Але старійшина ККС вірить, що в Україні настане час, коли б’юті-сфера знову буде мати попит.
Наші жінки – найкрасивіші, скрізь і завжди доглянуті. Причому, вони роблять усе це насамперед для себе. І почуваються королевою, навіть за відсутності королівського забезпечення. Можливо, у майбутньому індустрія краси якось трансформується. Але я дуже швидко вчуся всього. Мені потрібно кілька разів показати, і я зможу виконати все, що завгодно. Я бачу себе тільки в цьому, і хочу робити якісно те, що мені подобається. Мені з юності відгукувалась приказка: «Знайди собі заняття до душі, і тобі жодного дня в житті не доведеться працювати». Я завжди ставилася до справи свого життя, як до хобі, яке мені приносило задоволення, а водночас і гроші. А «робота» це щось для мене таке, рабське, з примусом. Мені здається, вдома я зможу згорнути гори. Але для мене головне, щоб було закрите небо, щоби нічого не падало, нічого не вибухало, щоби не гинули люди. Тоді я спокійна за своїх дітей і зможу втілювати будь-які мрії.
Наталі ШЕСТАКОВА
Фото з архіву Ірини Грабар
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de developpement medias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
