Війна рано чи пізно зазирне в кожен дім — історія морпіха з Одеси

Морський піхотинець, який пройшов через пекло Маріуполя, оборону Азовсталі та роки полону. Його історія відображає не лише війну, а й незламність духу, силу вибору та ціну свободи.

Щодня він стикався з небезпекою, стражданнями та психологічним тиском, але вистояв і повернувся додому живим. Якими були його випробування? Що тримало його на ногах у найскладніші дні?

Служба в морській піхоті

Хуан Альберто Лейва Гарсія усвідомив, що війна зачепить кожного українця, ще в підлітковому віці. Він спостерігав, як конфлікт на сході перетворювався з телевізійних новин на реальну загрозу, що повільно наближається до кожного дому. Він знав, що країна зазнає змін, і нове покоління, що виростає, муситиме відповідати на виклики, про які ніхто не хоче думати. Це усвідомлення стало поштовхом для ухвалення рішення.

“Коли мені виповнилося 20 років, я вирішив підписати контракт. Я обрав морську піхоту — вона стала для мене чимось особливим, дещо загадковим серед інших родів військ”, — говорить морський піхотинець Хуан Альберто Лейва Гарсія.

Чоловік виріс на півдні, серед вітрів і портових кранів, де море стало частиною життя, а служба у військово-морських силах здавалася природним продовженням дитячих мрій. Морська піхота стала викликом, який він прагнув прийняти. І саме у складі морської піхоти він опинився під час ескалації 24 лютого 2022 року — в зоні ООС під Маріуполем. Там почався відлік найдовших і найважчих днів його життя.

Захист Маріуполя

Перші бої 24 лютого перетворились на нескінченну боротьбу за місто, що стало символом опору. Захисники усвідомлювали, що на них тисне не лише зброя, а й час. Оточення стискалося швидко, як пастка. Хуан пригадує відчуття фатальності, але також — непорушного обов’язку. Ніхто не мріяв про відступ: усі думали тільки про те, як протриматися ще день, годину, бій.

“1 березня ми зрозуміли, що опинилися в критичній ситуації. Оточення завершилося, і ми знали, що воно тільки посилиться”, — згадує морпіх.

На початку травня більшість оборонців усвідомила: шансів вирватися майже немає. Але це усвідомлення не ламало їх, а робило лише твердішими. Там, в лабіринтах підземель Азовсталі, вони навчалися приймати свою долю з гідністю.

Спроби прориву

На початку квітня частина бригади Хуана здійснила ризиковану спробу вирватися з оточення. Це була спроба спасіння, яка для багатьох закінчилася полоном. Декому вдалося пройти десятки кілометрів до Запорізької області — майже неймовірний марш через поля війни. Інші зосередилися на Азовсталі, перетворивши її на фортецю, відому всьому світу. Це було місце, де захисники стали легендою ще за життя. 

“У нашій бригаді служили й жінки — на бойових та небойових посадах. Деякі з них потрапили в полон ще у квітні, а частину разом з нами вивезли з Азовсталі. Загалом ми були великою бригадою — на той момент майже 2500 військових. Це була повноцінна бойова структура”, — згадує морський піхотинець Хуан Альберто.

Після виснажливих тижнів оборони Маріуполя бійці 20 травня виконали наказ та вийшли з Азовсталі в рамках міжнародних домовленостей — українські захисники склали зброю, щоб зберегти життя та повернутися додому.

Півтора року у колонії

Полон почався в Оленівці, де для багатьох воно стало справжнім пеклом. Хуан розповідає про той період стримано, але навіть в його словах відчувається холод тих днів — нестача їжі, бруд, безлад. Це був час, коли кожен новий день був маленькою перемогою.

“Моя присутність там тривало майже місяць. Обмежена кількість їжі, антисанітарія, відсутність порядку та режиму”, — зазначає Лейва Гарсія.

Ставлення до полонених було нейтральним — це звучить майже парадоксально. Але для тих, хто пережив Оленівку, вже сама нейтральність була полегшенням. Згодом Хуана перевезли до колонії в Луганській області, де він провів півтора року. Умови були суворими, але не хаотичними — справжній страх приносили слідчі, у які приїжджали вибивати зізнання.

“Я особисто перебував там півтора року, загалом ставлення до нас було нейтральним, умови — прийнятними. Хіба що дедалі частіші візити слідчих з РФ викликали тривогу. Вони приходили, аби нав’язати кримінальні справи”, — розповідає Хуан.

Попри періодичні залякування, більшість часу півторарічного перебування проходила відносно спокійно. Надходила допомога, новини, умови були прийнятними. Охоронці та співробітники колонії були колишніми громадянами України, людьми з тих же територій, звідки походять полонені.

Спогади про рідних

Навіть у найгірших умовах Хуан зізнається: думки про рідних не покидали його. Це ставало його внутрішнім компасом — те, що підтримувало його психіку, коли навколо панувала невідомість. Періоди відчаю накочували так само раптово, як і надія, але родина завжди залишалася тією лінією горизонту, до якої прагнули повернутися. І в найважчі дні він намагався не думати про гірше. Віра у зустріч з ними не дозволяла зламатися.

“Протягом трьох років і трьох місяців у мене не було жодного зв’язку з рідними. Сум і страх, що можу ніколи не побачити близьких, постійно переслідували. Але всі мої думки були про рідних: дівчину, батьків, сестру — всю родину”, — розповідає військовий.

Це був цілий світ, який жив і чекав, навіть коли він жив у темряві. Це розуміння створювало внутрішній фундамент, який не могли зруйнувати російські наративи та тиск. Хуан пояснює, що навіть у повному вакуумі новин, він зберігав холодний розум. Визнавав логіку бойових дій, знав, що російська пропаганда не відображає реальності. Це допомагало не піддаватися на дезінформацію, зберігати стержень і морально не зламатися. Він підкреслює, що жодної секунди не допускали думки про капітуляцію України. Для нього це було неможливим.

День обміну

Коли день обміну настав, Хуана ніхто не попередив. Все почалося з ледь помітних натяків, які важко було сприймати всерйоз. Занадто багато разів їх уже обманювали. Будь-який рух могли витлумачити як “етап” до нового місця утримання, нових побиттів. Тому він зустрів цю новину без ілюзій, обережно, готовий до нового випробування.

“Ніхто не вказав точно на день обміну. Були лише натяки з боку адміністрації, які нічого не прояснювали. Того вечора мене забрали, і почався шлях до обміну — шлях, який міг змінити все”, — згадує він.

Але навіть тоді він не наважувався повірити остаточно. Історії про зрвані обміни — це реальність. Тому він стримував себе і попереджав інших бути обережними. Росіяни могли передумати будь-якої миті. Це не страх — це тверезий підхід, що допомагає вистояти у важкі часи.

“Я скептично ставився до цього, розумів, що росіяни можуть знову збрехати. Підготувався до гіршого, до нових випробувань”, — визнає морпіх.

Тільки коли літак приземлився, він зрозумів: це не обман. Тепер його ноги торкнулися рідної землі, а в серці з’явилася емоція, яку неможливо підмінити. Це була перемога життя над смертю, світла над темрявою. І тоді він вперше дозволив собі відчути те, про що мріяв кожен день у полоні.

“Я поцілував нашу землю, вклонився — це було те, про що я мріяв всі три роки полону. Мені вручили наш прапор, і я його поцілував. Сльози, радість, відчуття вдячності — за можливість стояти на рідній землі”, — говорить морпіх.

Після повернення Хуан виявився серед людей, які підтримують.

Підтримка полонених

Сьогодні держава та міжнародні партнери забезпечують колишнім полоненим широкий спектр допомоги: від лікування до психологічної реабілітації. Хуан відзначає: це не просто формальні процедури — це справжня турбота, яку він відчуває на кожному етапі. Йому допомагають подолати наслідки тих місяців, що забрали багато, але не зламали його силу.

“Люди роблять все можливе, щоб колишній полонений не відчув перешкод на своєму шляху. Вони намагаються підтримати й допомогти повернутися до нормального життя”, — ділиться Лейва Гарсія.

Однак, проходячи лікування, Хуан вже планує своє майбутнє. Він не може уявити свого життя без служби, адже знає: ця війна торкається кожного. Фронт давно вийшов за межі лінії зіткнення, він охоплює небо, критичну інфраструктуру, цивільних, які також ризикують своїм життям. Він усвідомлює: Україна потребує кожного — і він буде там, де зможе бути найкориснішим.