Ще кілька років тому Єгор Трояновський дивився на війну через об’єктив камери. Нині він мешкає в Одесі та служить у Силах спеціальних операцій. Український режисер, сценарист і оператор — автор документальних стрічок «Тил», «Аеродром», «Бєс». Його робота «Куба & Аляска» здобула міжнародне визнання: перемога на Римському міжнародному кінофестивалі та дві нагороди в Брюсселі — головна відзнака у секції «Конкурс прогресивного кіно» та приз у «Спеціальних показах». Ми поспілкувалися з Єгором про процес створення фільмів, про майбутнє кінематографа під час війни та про повсякденне життя в Одесі.
Усі тоді шукали руйнування, а я шукав людей
У 2022 році я взагалі не мав бажання щось знімати. Блукав Україною в пошуках життєвих історій, але не готових сюжетів. Здавалося, усі очевидні історії вже прозорі й зрозумілі. Було видно, що відбувається в країні, тому я не відчував потреби свідомо шукати ще одну картину про війну для камери.Я побував у Миколаєві, Харкові та в інших містах, збираючи матеріал без точного уявлення про фінальний результат. До нас приїжджали іноземні журналісти, які відверто казали, що їм потрібно: руйнування, трагедії, зруйновані міста й жертви. Мене більше цікавило інше — люди, які щоденно переживають війну і живуть нею.Саме так я познайомився з жіночим ветеранським рухом: тоді дівчата готували коктейлі Молотова, аби захищати Київ. Саме там зустрів Кубу. Ми стали підтримувати звʼязок, і я дізнався, що вона знову повернулася до служби. Згодом у її житті зʼявилася подруга на прізвисько Аляска. Ця пара видалася мені настільки живою та багатогранною, що я вирішив спробувати зняти про них фільм. Я зблизився з ними і почав роботу.
Документальне кіно завжди потребує певного плану. Навіть якщо здається, що ти просто ходиш із камерою, ти постійно думаєш, що хочеш показати. Найскладніше в документалі — усвідомити, коли більше не можеш впливати на хід подій. Ти збираєш матеріал, уявляєш розвиток історії, підбираєш сцени, які розкриють героїв. Але життя швидко руйнує найретельніші сценарії.
Сучасне документальне кіно вже давно не про ідеальну картинку
Після поранення Аляски стало зовсім невизначено, чи вдасться довести стрічку до кінця. У моїй уяві це була насамперед історія двох жінок — Куби й Аляски, їхнього спільного шляху. Багато важливих моментів їхнього життя пройшло поза камерою, і ця неможливість повністю зафіксувати те, що мало б стати фільмом, була для мене болючою.Особливість документалістики в тому, що з часом ти втрачаєш контроль над процесом. Коли матеріал зібраний і життя розставило всі акценти, залишається тільки чесно це прийняти.У стрічці чимало кадрів, записаних самими Кубою та Аляскою — це була умова ще на початку роботи. Ми розуміли, що фізично не зможемо бути з ними під час кожної евакуації чи бойового виїзду. Тож просили брати з собою GoPro і інші камери, щоб вони фіксували те, що відбувається навколо.Мені здається, що сьогодні документальне кіно вже не про бездоганну картинку. Набагато важливіше, щоб різні фрагменти складалися в цілісну думку. І, думаю, нам це вдалося.Коли розпочався монтаж, виявилося, що найскладніше — зберегти емоційний звʼязок між Кубою та Аляскою. Іноді переглядаєш матеріал і не розумієш, чому історія перестала працювати. Завдяки співпраці з монтажеркою Жоель Алексіс ми знайшли вірний баланс. Для мене цей фільм більше про дружбу, аніж про війну.
Історія Куби та Аляски була ще цікавішою за те, що увійшло до фільму
Є режисери, які буквально борються за кожен кадр і не можуть змиритися з вирізанням епізодів під час монтажу. Я до таких не належу. Навпаки, я вважаю потрібним без жалю відсікати все зайве.Хоча мені, звісно, шкода, що глядач не побачив багатьох моментів із життя Куби й Аляски. Люди іноді говорили, що деякі сцени здаються надто нереалістичними, але насправді їхня історія була ще багатшою, ніж те, що потрапило у фільм.Наприклад, вони розповідали про вражаючий контраст між бойовими діями на Харківщині в 2022 році та яскравими вечірками в самому місті. Через близькість до фронту багато військових ненадовго поверталися в умовно мирне життя, а потім поверталися назад на передову.Куба й Аляска майже не бачили відзнятого матеріалу. Не було сенсу показувати їм фрагменти по шматках — у них були свої завдання й свої турботи. Коли вони побачили результат, були приємно здивовані. Особливо Аляска, котра зазвичай незадоволена багатьма речами; коли вона нічого не сказала критичного, я вважав це успіхом.
Кожен із нас виконує свою роботу
Після завершення роботи над фільмом ми й далі підтримуємо контакт, але не надто тісно. Я трохи відійшов від цієї історії, і, мабуть, вони теж. Не кожна людина хоче постійно повертатися до власного болю. Фільм нагадує про дуже складний період життя, і це не завжди приємно.Ми зустрічаємося переважно під час презентацій стрічки: їздимо на покази, говоримо з глядачами.
Але загалом у всіх зараз своє життя: Аляска служить у Національній гвардії; Куба — у морській піхоті; я — у Силах спеціальних операцій.
Кожен виконує свою роль, а фільм залишився як важливий фіксатор того періоду. З роками люди можуть забути подробиці або сприймати події по-іншому, але документальний фільм здатен повернути нас у конкретний момент і показати людей такими, якими вони були тоді.
«Чому люди продовжують воювати?»
Ми багато показували «Кубу & Аляску» за кордоном: був двотижневий прокат у Бельгії, ми представляли картину в різних містах і спілкувалися з глядачами після показів. Потім майже місяць фільм ішов у Франції. Було цікаво бачити різницю в реакції української та іноземної аудиторії.Фото з Facebook Куби (Юлії Сідорової)У Бельгії, наприклад, майже не було української діаспори в залах. Іноземні глядачі йшли не висловити політичну позицію, а щоб зрозуміти — дізнатися більше про людей, які живуть під час війни.Для мене важливо було, що вони бачили не лише бойові сцени: вони помічали людяність, дружбу, гумор, звичайне життя, яке триває навіть у страшних обставинах.Українська публіка переживає стрічку по-іншому: наші глядачі проживають кожен кадр дуже особисто. Якщо щось зачепило — це видно без слів, а якщо не сподобалось — часто просто мовчать.Іноземці відкритіші до довгих запитань після показів, іноді дуже несподіваних, наприклад: «Чому Україна не може домовитися?» або «Чому люди продовжують воювати?».Для людей, які все життя жили у мирі, такі питання природні. Саме тоді ти розумієш важливість документального кіно: жоден новинний сюжет не покаже те, що розкриває людська історія. Глядачі бачать, що українці не лише воюють — ми сміємося, дружимо, закохуємося, відпочиваємо і одночасно захищаємо свою землю.Фото з Facebook Куби (Юлії Сідорової)
Кіно — це завжди «лупа», воно робить проблему гучнішою
Незважаючи на труднощі, українське кіно переживає дуже цікаву фазу. Мене надихає поява багатьох молодих режисерів і продюсерів. Особливо помітний вибух нових ідей у короткому метрі — саме там народжується багато свіжих голосів. Наприклад, цікаві роботи: «Київський торт» Микити Лиськова, «Історія» Вадима Мочалова, «Прелюдія» Аліни Панасенко.Особисто я не люблю застрягати в минулому: рідко переглядаю старі картини чи слухаю ретро-музику. Мені набагато цікавіше спостерігати за тим, що відбувається зараз — нові режисери, нові історії й ідеї. Мистецтво має рухатися вперед, тому я більше цікавлюся сучасним кіно, ніж класикою.Часто повнометражні фільми створюють уже сформовані автори зі стійким стилем і темами, інколи можна передбачити наступну їхню роботу. Війна додає цій повторюваності: багато сюжетів починають нагадувати одне одного.Найбільше мені бракує сміливості й ризику. Мало хто готовий експериментувати і доводити незручну тему до краю. Кіно — це, по суті, «лупа», яка збільшує проблему й робить її голоснішою. Це ризикований інструмент. Фонди частіше фінансують безпечні історії, тож режисери їх обирають, і я це розумію. Але мені хотілося б бачити більше ризику у вітчизняному кіно.
Одеса існує, живе, працює, переживаючи війну
Коли думаю про Одесу, одразу пригадується Одеський міжнародний кінофестиваль. Мої фільми двічі були в його програмі.У 2014 році показували мій документальний фільм «Тил» поза конкурсом. У 2020 році фестиваль відбувався в умовах пандемії, а згодом і зовсім переїхав з Одеси. Мені цього бракує — бо фестиваль був невідʼємною частиною міського життя.
«Одеський міжнародний кінофестиваль уже втретє проходить у Києві, водночас зберігає свою назву, історію та ідентичність, адже Одеса залишається його домівкою. З міркувань логістики Київ став вимушеним майданчиком, який дозволяє фестивалю продовжувати свою місію — підтримувати українське кіно, представляти його світові та зберігати міжнародну присутність навіть в умовах війни», — каже Тетяна Власова, PR-директорка ОМКФ.
Сьогодні місто живе і працює, переживаючи війну, але воно змінюється: втрачає щось важливе, частково руйнується. Незважаючи на кінематографічність Одеси, я поки що не відчуваю бажання робити про неї фільм. Фільм — це відбиток певного моменту життя, і той стан, який я зараз переживаю тут, не виглядає для мене кінематографічним. Можливо, згодом це зміниться й я знайду тут нову історію.Зараз я живу в Одесі, інколи ходжу на кінопокази: проєкт «Подивимось.» демонструє сучасне українське кіно. Час від часу спілкуюся з людьми з кіноіндустрії — здебільшого це продюсери або актори. Обговорюємо майбутні проєкти, але нині у кожного свої плани й пріоритети — війна змінила всіх.
У якийсь момент доводиться брати відповідальність на себе
Для мене повномасштабне вторгнення не було несподіванкою. У 2014 році я працював над фільмом «Бєс» — про бійця, який зник безвісти на Донбасі. Я й досі спілкуюся з його батьком. Та історія стала для мене значно важливішою за багато окремих робіт. Багато часу провів поруч із військовими й усвідомив: іншого вибору, крім як піти служити, у мене, мабуть, не буде.З початку нового наступу я сприймав це як масштабне продовження війни, що триває з 2014 року. Памʼятаю, коли з посольства країни-агресора в Києві зняли прапори — тоді стало зрозуміло, що нас чекає дуже жорстока війна.
Мені здається, що ця війна так чи інакше стосується всіх. Можна відкладати рішення, думати, що ще не час, але рано чи пізно вона приходить до кожного. У якийсь момент усе одно доводиться брати відповідальність на себе.
Саме тому після завершення роботи над стрічкою я добровільно приєднався до Сил спеціальних операцій. Це стало логічним продовженням шляху, яким йшов останні роки.
Донбас нікуди не зник
Я не прагну знімати про армію просто тому, що тема війни стала надто глибоко вкоріненою в наше повсякденне життя. Навіть коли берешся за іншу історію, війна завжди поруч.Під час роботи над «Бєс» я позбувся потреби комусь щось пояснювати чи доводити щодо війни. Після 24 лютого це лише закріпилося. Я перестав шукати теми й правильні слова, більше слухав людей і дивився на них. Саме так і зʼявилася розповідь про Кубу та Аляску.Багато хто вважає, що війна почалася для нас у 2022 році, але для мене це не так. Донбас не зник — він був і залишається. Тому я ніколи не відчував різкої межі між «мирним життям» і повномасштабною війною; для мене це був лише черговий, але масштабніший етап конфлікту, що тривав вже вісім років.
«Аби не було війни»
Я дуже сподіваюся, що колись військових фільмів стане набагато менше, і режисери знову повернуться до комедій, любовних історій та стрічок про буденне життя. Хочеться, щоб війна перестала домінувати в культурі.Мене насторожує фраза, яку часто повторюють: «аби не було війни». Вона на перший погляд правильна, але на прикладі певних країн видно: постійна риторика «головне — щоб не було війни» може співіснувати з політиками, чиї рішення зрештою породжують конфлікт. Тому для мене важливо, щоб після перемоги ми не романтизували війну, не перетворювали її на культ і не жили спогадами про неї.Усі заслуговують на нормальне життя — можливість думати про звичайні речі: кохання, дітей, кіно, музику, майбутнє. Саме цього, як на мене, варто прагнути найбільше.Авторка: Валерія ШвайкаРедакторка: Юлія Демченкова-Рівес
Створено за матеріалами: 048.ua
