Ключові моменти:
- Історик Андрій Красножон нагадує, що суперечки щодо дати заснування Одеси тягнуться ще з ХІХ століття
- Питання віку міста сьогодні перестало бути тільки історичним — воно стало політичним і емоційним маркером
- Психолог Павло Горностай стверджує, що змінити суспільне сприйняття одними лише фактами замало — потрібні культура, мистецтво та нова історична оптика
Під час підготовки цього матеріалу ми зіштовхнулися з несподіваною реакцією: одеські науковці, викладачі та психологи часто відмовлялися надавати коментарі для публікації. Вони були готові говорити віч-на-віч, але не хотіли давати інтерв’ю для друку. «Не підсвічуйте це скандальним активістам, не час», — частіше лунало у відповідь. Навіть коли ми пояснювали, що прагнемо підходу поміркованого, з позиції суспільної психології, співрозмовники наполягали: «Оце вже точно буде скандал! — і просили не чіпати цю тему».
Тема виявилася значно чутливішою, ніж ми очікували. Проте час братися за непрості питання. У результаті ми знайшли експертів і отримали несподівані відповіді на ключові запитання. При створенні матеріалу журналістка Тая Найденко поспілкувалася з Андрієм Красножоном — доктором історичних наук і ректором університету ім. Ушинського, з Павлом Горностаєм — доктором психологічних наук, професором та провідним науковим співробітником Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, а також з Миколою Вікнянським — одеським підприємцем і громадським діячем.
«Сьогодні бути українцем — це роль порядної людини»
Підприємець Микола Вікнянський пояснює свій погляд просто: частина одеситів усе ще зростала в проімперській культурній матриці. Він зізнається, що раніше не ставився серйозно до закликів українізуватися.
— На початку, після 2014 року, ця війна сприймалася мною переважно як антиімперський конфлікт за політичну незалежність від РФ. Але коли стало зрозуміло, що йдеться про право бути українцем — тобто про право української нації на власне існування — я переглянув свої погляди.
Сьогодні РФ намагається знищити українців тотально: мову, культуру, етнічну ідентичність. Пану Вікнянському це нагадує те, як під час Другої світової знищували його пращурів лише за те, що вони були євреями.
— Це має ознаки геноциду. Тому я підтримую все, що є проявом української ідентичності — у культурі, в історії, в побуті. Сьогодні ворог відбирає у нас право на існування. Чи буде справедливо, якщо ми залишимося веселими, мультикультурними одеситами, а українців при цьому знищать? Сьогодні я насамперед хочу бути українцем. Це — позиція порядної людини.
Вікнянський додає, що в нього лишаються питання й зауваження — їх чимало.
— Але спочатку має минути загроза для країни та народу, і лише тоді можна повертатися до складних дискусій.
Ця історія — про сміливість змінювати погляди й про витримку, коли не варто наполягати на власній позиції під час національної загрози.
Чи це справді вже політика, а не історія?
Історик Андрій Красножон впевнений: сприйняття цієї теми ускладнене тим, що вона надзвичайно політизована. Він зазначає, що і в минулому минуле не виглядало однозначним, тож вік Одеси завжди був предметом сумнівів.
— Ще 1831 року одеський журналіст Морозов ставив питання про походження і час заснування міста — і це вже хвилювало публіку. Версія Скальковського з датою серпень 1794 року відразу не була прийнята професійними істориками і навіть піддавалася критиці. Цю дату підтримало офіційне міське керівництво в особі Воронцова, але вона не стала одразу загальною традицією. Традиція відзначати «день народження» міста виникла не відразу.
Перші урочисті відзначення значної річниці (приблизно 50 років після офіційної дати, у 1846-му) супроводжувалися хресною ходою — і це знову ж таки мало політичний відтінок. Романтизація дати «1794» відбулася переважно за радянських часів: у народній уяві дореволюційний період поставав як «золота доба», коли були гроші й ікра, а не партійні збори та тісні комунальні помешкання. У 1960-х міський комітет партії навіть почав критикувати цю дату.
Красножон підкреслює, що нинішня дата 2 вересня і рік 1794 стали частиною міської традиції, а будь-яка традиція за природою своїх властивостей необ’єктивна і змінюється повільно.
— Тут ближче до віри, ніж до безсторонньої науки. Бурхлива полеміка навколо дати існує тому, що є групи з різними політичними орієнтаціями. Одні декларують: «Одесі — 200 років!», інші відповідають: «Одесі — 600!» — і це визначає їхню політичну ідентифікацію.
Можливо, Одесі не 600, а й усі 700 років?
Якщо дивитися через призму археологічних знахідок і безперервності населення на цій території, вік Одеси можна було б рахувати й від більш давніх поселень, тож він може сягати близько 700 років.
— На Приморському бульварі під час розкопок знайшли черепки та монети XIV століття, — згадує Красножон. — Це так званий «докочубіївський» період. Тепер незадоволені й прихильники версії «600 років». Але ми займаємося наукою: не можна обирати для розкопок лише те, що комусь зручно чи приємно — це шлях до реставрації застарілої ідеології. Колись забороняли розкопки, які свідчили б про варягів, бо потрібна була лише певна історична версія.
Історик нагадує, що майже жодне місто у світі (за рідкісними винятками) не має точно встановленої дати заснування. У містах з більш однорідними культурними традиціями, наприклад у Львові, таких питань майже не виникає — але чи це завжди добре?
— В Одесі ми маємо живу культурну дискусію, люди палко цікавляться історією, і це чудово. Формується нова тканина міської культури, нова локальна міфологія. І за сто-двадцять років цю тему теж будуть з інтересом вивчати історики.
— Якщо спитаєте мене, скільки років Одесі, я вже довгі роки відповідаю чесно: не знаю, — каже Красножон. — Бо у світі немає чіткого й загальноприйнятого наукового критерію для відповіді на це питання. Як тільки такий критерій буде вироблений — відповідь з’явиться миттєво.
Це — про сміливість фахівця триматися фактів, навіть коли вони незручні.
Історичних фактів самих по собі замало
Професор Павло Горностай, який досліджує психологію соціальних груп і колективної травми, наголошує: одного набору фактів замало, щоб змінити загальну картину світу людей.
— Щоб факти стали частиною світогляду, необхідно підключати потужний фактор культури та мистецтва. Потрібно створювати художню історичну літературу, історичний кінофонд, живописні образи. Лише тоді історія отримає емоційну прив’язку до уявлень людей. Історія Одещини, якщо звертатися до так званого «катерининського» періоду, містить безліч матеріалу для творчої інтерпретації.
Професор вважає, що через культурний вплив люди самі захочуть сприймати себе як справжніх українців. Потрібно реабілітувати історію міста через культуру, бо «катерининський» міф може завдавати шкоди, тоді як Одеса має власну автентичну історію.
— Дайте людям вибір. Одне — московитська картина світу, де нам відводиться роль окраїни імперії; інше — бачення власної держави з глибокими історичними коренями. Тисячу років тому на цих землях існувала одна з найкультурніших і найвпливовіших держав у Європі, центр східнослов’янської культури, і ми — прямі спадкоємці цієї традиції. Яку з картин світу суспільство обере згодом — дати, або роки, покажуть.
«Не на часі», бо починати слід було раніше
Паралельно Горностай застерігає від перекладання складних питань на «після війни» — мовляв, часу більше не стало.
— Це справді «не на часі» у розумінні того, що потрібно було братися за ці теми ще в 1991 році. Відкладати далі — небезпечно. І до речі, деімперіалізація може бути важливим кроком у зціленні від травми останньої колоніальної війни.
Науковець також відзначає, що багато ініціатив із формування національної ідентичності нагадують радянське патріотичне виховання і тому часто відштовхують.
— Соціальна група живе довше, ніж окрема людина, — пояснює Горностай. — Не можна вимагати від тих, хто виріс у епоху більшовизму, миттєво змінити світогляд. Менше прямого тиску дає більше шансів на зміну поглядів. Треба працювати передусім для майбутніх поколінь. Наші діти та молодь вже опиняються в привабливому інформаційному полі, де пропонують цінності, яких їм хочеться дотримуватися.
Професор наводить приклад Макса Планка: в науці відбувалися революції, коли старі уявлення поступалися новим не через переконання скептиків, а бо старе покоління поступово відходило, а нове відразу приймало істини.
— Сьогодні потрібно вміти розрізняти опір людей, які просто звикли до старого, і цілеспрямовану ворожу пропаганду, яка не припиняється. Ми маємо будувати культурну оборону, де історики — перша лінія, а за ними йдуть педагоги, викладачі та діячі мистецтва, які впроваджують нові знання у масову свідомість. Початковою реакцією може бути культурний шок, потім — заперечення: «це брехня». Саме тоді потрібні посилання на наукові джерела: не віриш — перевір. І коли люди поступово переконаються, шок зміниться катарсисом: «ого, так воно було!»
— Тому не можна підмінювати одні сфальсифіковані міфи іншими. Вся нова міфологія має базуватися на реальності.
Це — про мужність працювати на довгу перспективу, не вимагаючи миттєвих результатів.
* * * * *
Висновок щодо того, коли саме святкувати день міста і від якої події вести відлік, ми залишаємо за вибором кожного. Наша мета — чесно інформувати й аналізувати, а не повчати. Саме так радить і поважний психолог.
Раніше ми розповідали про Одесу до Катерини та чому князь Потьомкін знищив Хаджибейську фортецю.
Ми також публікували матеріал про карту вісімнадцятого століття, яка руйнує московські міфи про Одесу та Крим.
Читайте також:
- 610 чи 231: скільки років Одесі насправді — розгадуємо таємницю віку нашого міста
- Фортеця, порт, зерно: якою була Одеса 609 років тому (відео, фото, іллюстрації)
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
