1 жовтня Україна відзначає День захисників і захисниць – свято, що вшановує мужність і самовідданість військових. Невелике місто Болград на півдні Одещини має серед своїх героїв Владислава Юрійовича Бандара. Цей військовослужбовець удостоєний найвищої державної нагороди – звання Героя України з орденом “Золота Зірка”. У 21 рік він уже очолював взвод, а згодом – командував парашутно-десантною ротою, отримав важке поранення на фронті, але не полишав позицій до евакуації. Нині Владислав працює спеціалістом із супроводу ветеранів у Болградській громаді. Про військову службу, поранення та ветеранську діяльність він розповів у інтерв’ю.
Початок військового шляху у родині
Владислав Бандар народився 1 квітня 1996 року в Болграді. Ще під час навчання в місцевій школі №2 він разом із братом-близнюком мріяв працювати у правоохоронних органах.
Вибір професії формувала родина: батьки також служили в армії – мати в підрозділі зв’язку, а батько був воїном-інтернаціоналістом.
2013 року Владислав вступив на факультет десантно-штурмових військ Одеської військової академії. Це був час напередодні анексії Криму та початку АТО.
“Обираючи шлях, я хотів не лише теоретично знати військову справу, а й бути корисним на практиці. Тож початок бойових дій мене не лякав”, – розповідає він.
З кінця 2014-го курсанти проходили практику на україно-молдовському кордоні біля Придністров’я. Там вони облаштовували оборону і готувалися до можливого вторгнення.
За час навчання Владислав виконав 61 стрибок із парашутом із різних військових літаків: Мі-8, Ан-2, Ан-26, Іл-76МД.
У березні 2017 року він завершив академію за скороченою програмою, отримавши звання лейтенанта через гостру потребу армії у офіцерах.
Подальший бойовий шлях
Після випуску Владислава направили до 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади на Дніпропетровщині.
Перший бойовий досвід він отримав у районі Зайцевого Горлівського району, де вже точилися бойові дії, будучи командиром парашутно-десантного взводу.
У кінці 2017-го під час другої ротації обіймав посаду тимчасового командира 6-ї парашутно-десантної роти.
З 2018 по 2022 роки командував цією ротою. Підрозділ виконував завдання у кількох гарячих точках, серед яких Кам’янка й Михайлівка на Донеччині.
2019-го бійці виступали в районі Трьохізбенки на Луганщині. Наступного року займали позиції “Міст” біля Щастя.
З середини 2021 року виконували бойові завдання поблизу промзони Авдіївки.
Перед початком повномасштабного вторгнення рота пройшла ротацію на Верхньоторецькому напрямку, тримаючи фронт завдовжки близько 4,5 км.
“Найскладніше було захистити особовий склад. Велика ділянка, різні маршрути, складна логістика. Постійно перевіряв озброєння, запаси і мотивував бійців, особливо новобранців”, – пояснює Владислав.
Під вогнем: атаки і поранення
У березні 2022-го Верхнеторецьке постійно били артилерією та авіацією. Місцеві жителі евакуювалися, а військові відбивали численні штурми.
18 березня Владислав отримав повідомлення про запланований ворогом наступ на позиції “Майямі” в районі Бетманового-Верхньоторецького.
Проти українських військових росіяни надсилали пропозиції здатися з білими прапорами.
“Ми мали хороші успіхи, спочатку було страшно, та потім власні перемоги надали сил. Всі атаки ворога ми відбивали, завдаючи втрат техніці і живій силі. Тож залишались непохитними”, – згадує боєць.
Ворог почав масовані обстріли. На відстані 3-4 км з’явилися танки, а в небі – авіація.
“Я підійшов до правого флангу заглянути, і тоді впав перший снаряд. Поруч загинув товариш. Я перебіг на лівий фланг, віддавав накази, і вибухнув танковий снаряд – мене кинуло на землю”, – згадує Владислав.
Отримавши важку контузію, він спершу не міг змовити і взяти рацію. Згодом, попри поранення руки, зміг повідомити про напад і травми
“Заклав собі турнікет, бійці допомогли з медичною допомогою, виявили ще поранення в ділянці таза”, – каже офіцер.
Хоча тяжко травмований, Владислав продовжував керувати обороною до евакуації.
“Відчував біль у ногах, але думки були зайняті обороною. Не можна було впасти духом, треба було тримати позицію”, – ділиться ветеран.
Три місяці лежав без руху
Владислав прийшов до тями вже у Дніпровській лікарні, оточений апаратами й трубками.
Він проінформував братові і коханій Ірині, яка приїхала до нього і була поруч під час лікування.
26 березня 2022 року Президент України присвоїв йому звання Героя України з орденом “Золота Зірка” за мужність і відвагу в обороні країни.
Його професійні дії допомогли відбити спроби ворога прорватися на найнебезпечнішому напрямку фронту.
“Почуття гордості від визнання допомогло мені продовжувати службу”, – зізнається Владислав.
Після тяжких травм він провів близько трьох з половиною місяців нерухомим через перелом таза, численні операції і реабілітацію.
У 2022 році укріпили родину з Іриною – влітку одружилися.
Після одужання Владислав став заступником командира батальйону, згодом – начальником командного пункту 82-ї бригади ДШВ. Нині він майор.
Повернення додому
Влітку 2024 року майор зробив складний вибір. Через сімейні обставини, а зокрема вагітність дружини, він звільнився з армії і повернувся до рідного Болграда.
Свої бойовий досвід і особисту травму він використав, щоб зайняти посаду спеціаліста з супроводу ветеранів у місцевому центрі надання соціальних послуг.
Владислав особисто знає, з якими труднощами стикаються ветерани при оформленні документів та адаптації.
Разом із колегами він увагу звертає на підтримку родин зниклих безвісти, полонених і загиблих захисників.
Владислав наголошує на необхідності вдосконалення системи обліку ветеранів і цифровізації баз даних.
Пам’ять і шана полеглим
Він активно бере участь у громадському житті Болграда, ініціює заходи з меморіалізації загиблих, захищає інтереси ветеранської спільноти.
Про це Владислав говорить не лише як ветеран, а й як людина, що втратила побратимів та вижила після тяжкого поранення.
“Найкраще цінують пам’ять загиблих ті, хто сам пройшов війну. Я відновився, але розумію – могло бути інакше. Мій обов’язок — берегти пам’ять полеглих, підтримувати їх сім’ї. Хто, як не я, відстоїть їхні права?” – каже Владислав.
Він переконаний, що розвиток ветеранського руху в громадах є вкрай важливим. Потрібно створювати реабілітаційні центри і підтримувати колишніх військових і їхні родини.
Життя Владислава кардинально змінилося, але головне залишилося незмінним – бажання бути корисним і допомагати іншим.
Він пройшов через жахіття війни, довгу реабілітацію і нові виклики, але вважає свою місію у допомозі ветеранам та збереженні пам’яті захисників України.
Саме так, у щоденних вчинках і відповідальності перед іншими він бачить справжній сенс звання Героя – не лише у нагороді, а у прикладі для сина і родини.
“Для мене важливо, щоб моя сім’я пишалась тим, що я – тато, чоловік, брат і син, і що ці слова – Герой України – не просто на папері, а живе в реальному житті. Хочеться, щоб діти брали з мене приклад”, – підкреслює Владислав Бандар.
Вдячність Владиславу Бандару – за службу, мужність і те, що він продовжує підтримувати тих, хто сьогодні потребує опіки. Пишаємось нашим земляком!
