Владислав виховує племінника і є його опікуном. Тож коли почалося повномасштабне вторгнення, переживав більше за нього: у 14-15 років діти не до кінця усвідомлюють ризики.
“Одного разу я не відпустив його до друзів, це була якась побутова ситуація. Але саме в той час до будинку, де вони мали бути, “прилетіло”. Двоє хлопців загинуло. Після цього він став обережнішим”, – пригадує Владислав.
Вони евакуювалися. Зараз його племінник здобуває фахову освіту, а сам Владислав живе в одному із шелтерів для переселенців і мріє, що повернеться до рідної Костянтинівки.
“Мені довелося бігти зі свого дому, де я народився і прожив все життя. Я хочу поставити племінника на ноги, щоби він міг обходитися без мене, це дає мені сили. А ще, хочу дочекатися Перемоги. Якщо не вірити у Перемогу – її не буде”, – говорить Владислав.
Дивіться та слухайте історію.
Історія Владислава із Костянтинівки увійшла до Музею “Голоси Мирних” Фонду Ріната Ахметова, який збирає історії мирних мешканців України про війну від першої особи. Його архів містить вже понад 120 тисяч історій.
