Вони вийшли з вогню: одеські рятувальники, які прийшли на допомогу під час подвійного ракетного удару

Вони вийшли з вогню: одеські рятувальники, які прийшли на допомогу під час подвійного ракетного удару

Артем Августинович: повернувся в полум’я, щоб урятувати колег

Артем Августинович

Прогримів перший вибух, і ми вирушили на виклик за прильотом, — згадує Артем. — Час летів дуже швидко — здавалося, що все, що навколо нас, стоїть на місці, а рухаємося ми одні. Прибувши на місце, побачили жахливу картину — зруйнована будівля, величезне полум’я…

Другого вибуху Артем не почув. Пам’ятає, що його відкинуло вбік, упав…

— Я хочу встати, але навіть не можу розплющити очі, — ділиться рятувальник. — Перед очима — жовта яскрава картинка. Розумію, що в мене горить обличчя, горить підкасннк. Хочу попросити хлопців допомогти мені — але чую тільки стогони пацанів, усім боляче.

Як загасив обличчя, Артем не пам’ятає. Почав виповзати з епіцентру вибуху.

— Дивлюся на свої руки, ноги — і не вірю своїм очам, що в мене все залишилося на місці, — каже пожежник. — Далі — все, як у тумані. Було відчуття, що час зупинився. Тоді я побачив Сашу (Олександра Донцова — ред.). Питаю: як ти, маєш травми? А він відповідає: нічого не чую.

На місці вибуху, де вирувало полум’я, залишилися їхні колеги. Хоча першою думкою було — пацанів уже немає, зізнається Артем. Але все ж розуміли, що треба повертатися — рятувати тих, хто, може, вцілів.

Повертатися було дуже страшно, не приховує рятувальник. Горів газ зі зруйнованого під час прильоту газопроводу, лунали вибухи.

— Ми зібралися силами і пішли. Побачили нашого колегу Дмитра. Він перебував у напівнепритомному стані — у нього був відкритий перелом ноги. Розуміємо, що його потрібно звідти забрати — якщо не заберемо, він живцем може згоріти. Просто беремо його за бойовий одяг, пояс і тягнемо. Розуміємо, що не можемо — сил немає. А, взагалі, перша думка, ще один вибух або приліт — і все, — ділиться Артем.

Дмитра врятувати вдалося. Його забрала карета «швидкої допомоги».

— У стані шоку я ще щось міг робити, питав, кому що допомогти, — каже рятувальник. — А потім просто відчув, що мені стає зле.

Отямився Артем уже в лікарні. Щойно повернули телефон, одразу зателефонував дружині. Вона негайно приїхала.

— Я не знав що в мене з обличчям — воно повністю було перебинтоване. Боявся, що в неї буде істерика, — зізнається пожежник. — Але вона розумничка в мене. Переживав за маму. Попросив їй сказати, що в мене все добре — живий, здоровий. А дружина каже: мама все знає — вона ж бачила фотографії в новинах.

У лікарні Артем опинився в одній палаті з Олександром Донцовим. Перше питання було: що з хлопцями? Дізнався про загибель колеги — водія Дениса Колесникова.

— Нас просто накрило, — згадує Артем. — Ми сподівалися, що з іншими хлопцями все буде гаразд. Молилися, щоб на Денисі все закінчилося. Але наступного дня дізналися, що в лікарні помер наш інший колега — водій Віталій Алімов. Це було дуже важко. Адже бували з цими хлопцями в багатьох важких ситуаціях — на пожежах, прильотах. І всі ми — як одна сім’я.

На сьогодні Артем, якому лише 21 рік, пережив дві операції: дістали осколки зі спини та рук.

Олександр Донцов: його фотографію побачила вся Україна

Олександр Донцов

— Із Віталіком Алімовим ми добре товаришували, — згадує Олександр. — Того ранку він підійшов: давай покуримо, вип’ємо кави, поспілкуємося…

Але поговорити друзям більше не вдалося… Після першого прильоту караул виїхав на виклик.

— Я почув гул — наче літак на посадку йде. Розумію, що має бути вибух. Пам’ятаю, як кричу: у мене загорілося обличчя, підкасник. Пролетів, напевно, метрів 60, — вважає рятувальник. — Гаситься все, а воно все одно горить. Усе болить, і осколки потрапили. Встати — нереально. Я боявся відкрити очі. Найстрашніше, думалося мені, що очей немає, нічого не побачу.

У такому стані Олександр проповз приблизно 10 метрів. Потім сперся на стіну, у такий спосіб дістався до бойової машини і побачив Артема.

— Ми потрапили в самий осередок цього пекла. Повернулися. Побачили — Діма лежить, рухатися не може. Покликали начальника варти Женю Власенка. Утрьох віднесли Діму на безпечну відстань. Це останні сили були. Рук не відчував — ніс на трьох пальцях.  Потім сперся на дерево. Бачу, що мене дівчина з прес-служби фотографує. Біль був пекельний — я втратив свідомість і по цьому дереву сповз.

До лікарні, згадує Олександр, його везли на поліцейській машині з мигалками. Домчали за шість-сім хвилин. Коли прийшов до тями — насамперед написав мамі. Вона нещодавно тяжко хворіла — і їй не можна хвилюватися.

— Коли побачив, що поруч Артем, стало набагато легше. Звістка про Дениса — просто вбила. Ми хвилювалися за Віталія. Знали, що він поранений, і сподівалися, що виживе, — ділиться рятувальник. — Є люди, яких не можеш забути. І, коли розумієш, що, заступивши на чергування, їх більше не побачиш, — не хочеться в це вірити. Але, як би мені не було боляче — і духовно, і фізично — я все одно повернуся на службу. Хочу захищати Одесу.

Дмитро Ільїн: збирається знову стати в стрій і грати у футбол

Дмитро Ільїн

До прильоту по Дачі Ковалевського Дмитру доводилося і в гасінні нафтобази брати участь, і тварин рятувати. Він пишається своєю професією і вважає, що недарма несе свою службу.

— Після вибуху зрозумів, що перебуваю у вогні. Хлопці швидко відреагували — витягли. Чув їхні розмови: його якнайшвидше треба передати лікарям — він «важкий». Почув голос свого товариша — хоча він того дня не працював, але приїхав, коли дізнався, що був другий вибух, — розповідає Дмитро. — Він кричав: «Дімо, я не можу повірити!»

Операція тривала довго — близько шести годин. Коли Дмитро відійшов від наркозу — побачив усіх своїх друзів. В очах дружини були сльози.

— Я взяв її руки і сказав: вибач, що так сталося, — згадує рятувальник. — Вона зі мною і ночувала в палаті, і допомагав пересуватися.

Він дуже вдячний лікарям. За словами Дмитра, вони роблять усе для того, щоб він зміг знову стати в стрій, приступити до своїх службових обов’язків. А ще — мріє якнайшвидше одужати і піти на море з друзями, пограти у футбол. І хлопці з варти подарували Дмитру футбольний м’яч.

Микола Стадник: мрію про мир, і щоб син повернувся

Микола Стадник

Микола — рятувальник із 23-річним досвідом роботи в ДСНС. Після повторного ракетного удару — отримав численні травми. Але зараз, перебуваючи на лікарняному ліжку, з металевими спицями в нозі, каже, що з нетерпінням чекає, коли зможе знову стати до ладу.

— Я взяв рукав і побіг у напрямку цистерни. Мені назустріч біг водій Денис. Я мав подати йому воду, — згадує Микола. — У цей момент над головою щось гримнуло, і Денис упав разом зі мною. Начальник частини Олег Котелевський намагався привести його до тями.

Денис Колесніков був непритомний. Котелевський покликав медика — той став робити водієві штучне дихання. З Дениса зняли верхній одяг. Коли розрізали бронежилет, побачили бокове поранення грудної клітки, не зупиняючись, текла кров…

Потім Котелевський підбіг до Миколи. Той був при свідомості. Сказав, що не відчуває ноги.

— Котелевський кричав: допоможіть, у боргу не залишуся! Під’їхала машина — Л200.  Колеса її були пробиті, їхала вона — не дуже. І водій розумів, що мене не довезе, — ділиться Микола. — Назустріч їхала «швидка». Він перегородив їй дорогу — поставив машину поперек. Сказав, що в нього тяжкопоранений.

Миколу перевантажили в карету «швидкої». Лікарі підтримували: щоб не знепритомнів, робили знеболювальні уколи, змушували рахувати до ста.

— Я буду ходити, — переконаний Микола Стадник. — Я міцний. Не можу без свого колективу — я для них дядько Коля. Дуже хороший колектив. Усі хлопці молоді, дружні. А Денис узагалі був безвідмовна людина.  Я не уявляю, не можу думати, що його немає. А мрію про мир, і щоб син повернувся.

Вісьмох рятувальників, які потрапили 15 березня під подвійний ракетний удар, нагороджено нагрудними знаками ДСНС «За відвагу в надзвичайній ситуації».

Читайте також: Шлях до перемоги крізь вогонь: в Одесі відкрилася виставка, присвячена рятувальникам