Сержант ЗСУ Олексій Салій із Кодими загинув 4 квітня 2024 року поблизу Невельського на Донеччині. Дружина, Альона Салій, розповіла про їхнє спільне життя, бойовий шлях чоловіка та ті останні години перед загибеллю.
Ключові моменти:
- Олексій власноруч облаштував будинок, в якому родина прожила лише 15 днів.
- Після досвіду в АТО він знову пішов служити, щоб захищати країну, дружину й дітей.
- 4 квітня 2024 року сержант прийняв на себе удар ворожого дрона.
- Родина й досі вчиться жити без нього, а Кодима зберігає пам’ять про свого захисника.
— Олексій не міг сидіти без діла, згадує Альона. Він завжди щось робив, лагодив, майстрував.
Отримавши хату у спадок від бабусі, він перетворив її на будинок мрії. Власними руками робив ремонт і готував оселю для родини. Вони встигли пожити там лише п’ятнадцять днів.
Будинок мрії та 15 днів щастя: життя Олексія Салія до великої війни
Олексій мріяв про свій дім і вкладав у нього всю душу. Він організував кожну дрібницю для дружини та дітей.
У домашніх вихідних він іноді дивився фільми з родиною. Але більшість часу проводив за роботами по господарству.
«Мене чекають побратими»: бойовий шлях сержанта — від АТО до Херсона та Донеччини
Свій бойовий досвід Олексій здобув ще під час АТО. За ті роки він отримав медаль «За участь в антитерористичній операції» та Хрест «Честь і Слава».
Після служби він деякий час працював у Польщі. Потім повернувся додому — жити і працювати в Україні.
У червні 2021 року Олексій підписав контракт із ЗСУ. Він удосконалював вміння на навчаннях у Львові.
З початком повномасштабного вторгнення Олексій уже командував відділенням протитанкових ракетних комплексів.
Він брав участь в обороні Херсонського напрямку. Там загинули його побратими з Лисогірки та Писарівки.
Олексія та його групу вивів із оточення земляк, Василь Поглід. За оборону півдня він отримав медаль «За оборону України». У березні 2024 року військовий отримав друге поранення.
— Прошу лікарів підлікуватися, побути вдома, — згадує Альона. Він відповів: «Ні, Альонко, хлопцям там зараз гірше. Мене чекають побратими».
Після контузії Олексій зустрів свій 44-й день народження на позиції. 22 березня він знову заступив на бойове чергування.
Останнє «сердечко» на екрані: як сержант Салій прийняв на себе фатальний удар ворожого дрона
Мобільний телефон залишав їхні світи пов’язаними. Вони обмінювалися короткими повідомленнями, дзвінками, . Ловили кожну вільну хвилину між завданнями.
4 квітня 2024 року Олексій не мав заступати на зміну. Альона вважала його у відносно безпечній зоні.
О 18:06 екран його телефону спалахнув повідомленням: «Я заступаю» і маленьким червоним сердечком. Це стало його останнім повідомленням.
Наступного дня родині повідомили страшну звістку. Поблизу Невельського групу Олексія помітив ворожий безпілотник.
Відбувся скид. Сержант прийняв удар на себе — смертельне влучання в серце. Шестеро його побратимів дістали поранення та вижили.
Через щільний артилерійський обстріл забрати тіло довго не могли. Альона досі згадує прості речі — як він робив сюрпризи і приїжджав без попередження.
— У квітні він мав узяти відпустку, — каже вона. — Йому бракувало буквально кількох днів.
«Альончик, у нас все ще буде»: яким пам’ятають Олексія рідні та земляки у Кодимі
Олексій завжди допомагав іншим. Він не шкодував ні часу, ні речей, коли комусь було важко.
— Він казав: «Альончик, у нас все ще буде. А людині треба зараз», — ділиться Альона.
У листопаді 2023 року, в останню відпустку, Олексій міцно обіймав рідних і говорив, що скоро повернеться.
Навесні він повернувся до рідної Кодими. Але повернувся уже на щиті.
Біль, що не минає: як родина Героя вчиться жити далі
Олексій любив Україну, любив дружину і дітей. Він мав спільну пристрасть із сином — риболовлю. Також дуже любив мотоцикли.
За місяць до загибелі він розповідав дружині про байк, який обов’язково купить. Мріяв їздити з Денисом разом.
Втрата батька стала важким ударом. Денис замкнувся. Настя щодня питає маму: «Де тато? Чи не холодно йому там?»
Найболючіше вдарило на шкільному святі останнього дзвоника. Маленька Настя запитала маму, з ким вона буде танцювати на випускному.
— Минуло вже два роки без Олексія, — говорить Альона. — Але біль не минає. Ми вчимося жити з ним поруч у кожній речі, зробленій його руками.
Його мама, Ніна Василівна, важко переживає втрату. Олексій завжди був для неї опорою.
Орден «За мужність» та Дзвін Пам’яті: Кодима пам’ятає свого захисника
Сержант часто говорив про побратимів: «Вони в мене найкращі». Для нього вони були як родина.
За відданість державі та народу Олексій посмертно отримав орден «За мужність» III ступеня.
— Для нашої родини це гордість і одночасно невимовний сум, — каже Альона. — Для мене він — Герой без паперів.
Щосуботи вона йде на Алею Слави. Стоїть біля його світлини і ставить ті запитання, на які немає відповіді: «Чому так сталося? Чому саме він?»
Після похорону до Альони підійшов батько одного з побратимів. Зняв кашкет і, зі сльозами, подякував: «Ваш Олексій був надзвичайною людиною. Дякуємо йому».
Кожного разу, коли над містом лунає Дзвін Пам’яті, громада згадує кодимчан, серед яких і сержант Олексій Салій.
Нагадаємо, у Яровому на Одещині поховали 28-річного захисника Олександра Стоянова.
А у Зеленогірському попрощалися з 40-річним військовим Олександром Патріканом.
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
