Основні аспекти:
Дівчина та журналіст: правильний наголос
Почну не з вулиці Маршала Малиновського, а з однойменного району, який навесні 2023 року отримав нову назву – Хаджибейський. На той час я вже вдруге став “одеситом”, і мене потягнуло на “Дерібас” – шукати кафе “Спартак”, де ще в студентські роки я із задоволенням смакував вареники.
Тут мене зупинила дівчина, яка, напевно, вважає себе журналісткою: без “драсті” і іменного бейджика, зате відразу “ближче до тіла”, як сказав Гі де Мопассан: “А ви знаєте, як тепер називається МалИновський район Одеси?”
Почувши наголос у прізвищі на букву “І”, я трохи здивувався, але згадав, що все ж таки майже одесит, і запитав: “А чому МалИновський?”. “А чому ні?”, – відповіла мені напівжурналістка, але справжня одеситка.
І тоді я коротко ознайомив її з історією, яку колись розповідав великий радянський артист Костянтин Райкін (він блискуче зіграв Труфальдіно в “Слузі двох панів” за Карло Гольдоні). Костянтин – син найвідомішого радянського актора Аркадія Райкіна – без перебільшення всесоюзно улюбленого.
Аркадій Ісакович пішов з життя у 1987 році, а вже на початку 1990-х до Костянтина, з 1988 року – художнього керівника театру «Сатирикон» імені Аркадія Райкіна – прийшла “журналістка” на інтерв’ю.
Перше ж питання стало останнім: вона спитала, як правильно звертатися до Костянтина – сина Аркадія (!) Райкіна. Він був змушений відповісти: “Пішла ти в дупу!”.
Розповівши цю історію “медійщицею” на Дерибасівській, я порадив їй спершу дізнатися, чому район був МалинОвський, на честь маршала, а не МалИновський, на честь бабусиного варення, а потім прийти до мене в гості (м. Одеса, вул. Люба, 18) – я готовий відповісти на всі питання… Дівчина вислухала, сказала “Тю!” і пішла…
Як одесит Родіон Малиновський став радянським маршалом
Отже, маршал Радянського Союзу Родіон Якович Малиновський, як і має бути справжньому одеситу, народився в Одесі в 1898 році. Він був позашлюбною дитиною. Мати – українська селянка. Щодо батька існує кілька версій.
Ось одна з них. За словами сина Малиновського – Роберта, журналіст лондонської “Санді Таймс” Олександр Верт, який зустрічався в 1943 році з командармом Малиновським, наводив дивовижні факти: “Красива дівчина Варя закохалася в караїму – землеміра Якова, значно старшого за неї. Він прагнув одружитися, але був убитий в Одесі до народження її сина”.
У дитинстві Родіон якийсь час жив у родички матері під Черніговом, де і навчився української мови та пісень. У радянських анкетах він відзначався як українець. Пізніше Малиновський жив під Одесою, у селі Юрківка, де батрачив у поміщика. Через два роки його забрала до Одеси інша сестра матері.
Майбутнього маршала влаштували у галантерейний магазин купця Припускова хлопчиком на побігеньках. Потім він втік до армії у серпні 1914 року. Його не хотіли залишати, але він умовив їх, і був зарахований піднощиком набоїв у кулеметну команду.
Першу бойову нагороду – Георгіївський хрест IV ступеня – Малиновський отримав як навідник кулемета у 1915 році. У тому ж році він тяжко поранений. З 1916 року у складі 1-ї бригади експедиційного корпусу російської армії у Франції воював на Західному фронті. Він ледве не втратив руку, хірурги дивом її врятували.
В громадянську війну він воював на стороні червоних. У повоєнні роки здобув звання комбата, закінчив академію, а потім був радником в Іспанії під час громадянської війни.
Друга світова війна застала його на посаді командира корпусу Одеського військового округу, де він командував різними фронтами. У 1943 році Малиновському присвоїли звання генерала армії та у квітні 1944 року його війська звільнили Одесу.
Малиновський знайомився з Михайлом Олександровичем – чоловіком своєї тітки Олени, в сім’ї яких він жив у 1913-1914 роках. Той ледве впізнав генерала Родіку, якому колись надав притулок перед Першою світовою війною. В вересні 1944 року він отримав звання “Маршал Радянського Союзу”.
12 вересня 1944 року як представник союзних сил підписав Угоду про перемир’я з Румунією. Скоро до складу його 2-го Українського фронту увійшли 1-ша та 4-та румунські армії. З Угорщиною ситуація була значно складнішою: запекла битва за Будапешт тривала майже п’ять місяців.
Бій відзначався крайньою жорстокістю, обидві сторони завдавали сильних ударів. Лише після того, як вдалося оточити й знищити майже 80-тисячне угруповання ворога у Будапешті, армія Угорщини майже перестала існувати. Серед тих, хто вижив, був і дід нинішнього угорського політика Віктора Орбана. На жаль, це не додає “меду” в історії.
У липні 1945 року Малиновський вступив у командування Забайкальським фронтом, під його командуванням війська прорвалися більш ніж на 800 км і знищили японську Квантунську армію. Малиновському присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
Після війни він командував різними військовими округами. У 1957 році його призначили міністром оборони СРСР, і він залишався на цій посаді до смерті у 1967 році.
У 1966 році він відвідав Одесу, напевно, прощаючись з улюбленим містом… Але, на жаль, його біографія не обходиться без “ложки дьогтю” – напад на робітників у Новочеркаську у 1962 році.
Нехай не безпосередньо, але, як принаймні побічно, Малиновський, як міністр оборони, мав відношення до цього, адже беззбройний народ зазнав нападу від армії. У цій бійні безпосередньо брав участь командувач Північно-Кавказьким округом генерал Ісса Плієв, який у 1944 році командував кавалерійським корпусом, що звільняв Одесу. Тепер його вулиця в Одесі називається Бродською, а вулицю Маршала Малиновського, в зв’язку з процесом деколонізації, перейменували на честь Вадатурського.
Чому вулицю в Одесі назвали на честь сучасного мільйонера Вадатурського
Олексій Панасович Вадатурський – це справді унікальний український мільйонер. У червні 2020 року журнал Forbes Україна оцінив його статки в $450 мільйонів. “Стоп”, – скажете ви, “а що таке нормальний український мільйонер?”
На мою думку, це узгоджується з оцінками Остапа Бендера: “Усі великі статки нажиті нечесним шляхом”. Це Остап викривав підпільного мільйонера Корейко.
Вадатурський виявився справжнім винятком серед більшості “наших” доларових мільйонерів. Так, вони не дрібниці по кишенях тягнули. Не варто й нагадувати одеситам про когось, хто “весь покрився зеленню”, продавши славне пароплавство – ЧМП.
Гаразд, я вже чую: “не роби нам нерви!” Гаразд, ось вам приклади з Херсона. Був у нас нафтозавод – і зник. Комусь на валютні рахунки в закордонних банках.
Був у нас великий бавовняно-паперовий комбінат, що всією країною славився, 1 мільйон метрів тканини на рік випускав! Сучасне обладнання пішло на метали, а на місці знищеної ткацької фабрики з’явився торгово-розважальний центр “Фабрика”.
Завод карданних валів, електромашинобудівний завод, комбайнобудівний завод – скільки ж у нас мільйонерів з’являлося, як грибів після дощу! Бюджетоутворюючий суднобудівний завод випускав 12 великих суховантажів на рік!
А ось людина, яка його побудувала після війни – всеволода Заботіна – справжній господар без лапок. І завод на Карантинному острові при ньому виріс, а також величезний житловий район “Корабел” – це результат його зусиль.
Тому, – це найвищий рівень похвали! – Вадатурського з Херсоном порівнювали із Заботіним. Це був Творець, це був Громадянин. Гроші Вадатурського не “посипались” у чемоданах або 3-літрових пляшках на дачі. Вони були вкладені в справу, важливу для всього народу!
Олексій Вадатурський народився у 1947 році в селі Бендзарі Балтського району Одеської області, у колгоспній родині. У 1971 році закінчив Одеський технологічний інститут ім. Ломоносова.
Розпочав свою кар’єру на комбінаті хлібопродуктів головним енергетиком, згодом став головним інженером. З 1980 по 1991 рік обіймав посаду начальника виробничого відділу, потім заступника начальника Миколаївського облуправління хлібопродуктів. З 1991 року – беззмінний генеральний директор сільськогосподарського підприємства “Нібулон”, яке займається племінним тваринництвом і вирощуванням сільськогосподарських культур з новітніми технологіями та імпортною технікою.
Є зерно – але їх потрібно транспортувати. Він не полюбляв автотранспорт: забруднені вантажівки і розбиті дороги були для нього архаїзмом. Ось вона, вода! І “Нібулон” почав будувати річкові баржі.
На той час Дніпро вважався мертвою транспортною артерією. І тут… На головній набережній Херсона люди фотографувалися на фоні “екзотики” – караванів барж “Нібулон” (у кожній від 3 до 5000 тонн зерна – це ж скільки вантажівок!?).
Збудувавши баржі, Вадатурський відновив, хоч і частково, Миколаїв як місто корабелів. Буксири возили їх від термінала до термінала: понад 20 терміналів було побудовано “Нібулоном” Вадатурського!
Головний морський термінал – у Миколаєві на Південному Бузі, здатний обробляти 5 млн тонн на рік! Інші термінали – у Вознесенську, Новій Одесі, Кам’янці-Дніпровській, Кременчуці, Переяславі, а також у наших Новій Каховці та Голій Пристані.
Хороша, потрібна Україні людина, значить, її треба усунути! Так вирішили у рашкостані. 31 липня 2022 року Олексій Вадатурський разом із дружиною загинули внаслідок російської ракети, що влучила в їх будинок під час нічного обстрілу Миколаєва. Ракета потрапила до спальні. Хтось сумнівається, що це була цілеспрямована акція?
Назва вулиці Вадатурського в Одесі зобов’язана бути! Адже він був і залишив добру пам’ять.
Ще за темою:
Валерій БОЯНЖУ, Херсон – Одеса
