Сьогодні вона виглядає життєрадісною, витривалою, привітною й усміхненою. Проте її життєвий шлях, наче багатосерійна драма, був наповнений важкими випробуваннями, втратами й несподіваними радощами, любов’ю й боротьбою, падіннями та підйомами. Покинута матір’ю у чотири роки, розлучена з братом, вихована в інтернатах — вона змалку вміла відстоювати себе там, де інші здаються. Після двох невдалих шлюбів, самостійного виховання синів, вона нарешті зустріла людину, яка дала їй відчуття захищеності та справжнього кохання. Але повномасштабна війна знову перевернула її побут та плани: коханий з перших днів став добровольцем, а брат, якого вдалося віднайти після довгих років розлуки, вже понад рік вважається зниклим безвісти після важкого бою на Донеччині. Незважаючи на постійний стрес і переживання, вона продовжує вчитися, працювати та залишатися собою. Кожен епізод її життя доводить: справжня сила — не в уникненні болю, а в умінні жити, любити та відновлюватися, навіть коли доля кидає найсильніші виклики. Вероніка Табахар, знана майстриня нігтьового сервісу та пірсингу з Кілії, щиро розповіла власну історію.
Вона народилася 1989 року в селі Цібірка Каларашського району (Молдова), а згодом разом із мамою й старшим братом переїхала до Ширяєвського району Одеської області.
“Маму я пам’ятаю, хоча востаннє бачила її з братом, коли мені було лише чотири, а йому сім. Вона поїхала на заробітки в Молдову й залишила нас із Федором у чужих людей — більше не повернулася. Це був не єдиний виклик у моєму житті. Брата забрали родичі, він часто тікав і приносив мені їжу, бо я залишилася у домі чужих людей. Федір із дитинства був моїм героєм і кумиром, я його так і запам’ятала. Пізніше його забрали в інше село до маминого брата з дружиною — тоді я бачила брата востаннє на багато років”, — згадує Вероніка.
Коли дівчина залишилася без близьких, їй стало самотньо, і вона пішки дійшла до сусіднього Макарового, де жила знайома, з якою раніше часто ходила мама.
“Там я прожила близько тижня, потім та жінка відвезла мене до лікарні в Ширяєво. Звідти мене — Віру Турбату — помістили в дитячу школу-інтернат у селі Жовтневе. Через рік перевели в Ізмаїл, а ще через три роки — у Кілійську школу-інтернат. Пам’ятаю, директоркою тоді була Людмила Дмитрівна Бажак — саме вона забирала нас з Ізмаїла”, — розповідає дівчина.
За її словами, інтернат дав ті якості характеру, які допомогли гідно долати труднощі, а ще сформував уявлення про те, якою має бути її власна сім’я та яких людей вона не допустить поруч.
“Я була вразливою дитиною — все болюче впливало на мене, у відповідь я часто поводилась агресивно. Щодо мами були різні почуття: іноді я її захищала, потім відчувала злість. Коли сама стала матір’ю, зрозуміла, що в житті бувають різні обставини, і частково її пробачила. Насправді я вдячна долі, що виросла в інтернаті. Якби залишилася жити з родичами, певно, виросла б іншою людиною. Саме там у мені виховали цінні риси характеру. Я чітко зрозуміла, чого хочу від життя, якою хочу бачити свою родину — і тому не тримаю поруч людей, з якими мені погано. Часто на канікулах мене брали до себе вихователі та нянечки — я бачила, як буває в сім’ї, як треба працювати над собою, домовлятися, поступатися. Це тепло я взяла собі найкраще”, — пригадує Вероніка.
Після закінчення інтернату вона вступила до Одеського училища №33 і здобула спеціальність кравця-закрійника-модельєра четвертого розряду.
“Хоча з дитинства мріяла стати перукарем, не всі заклади були готові брати вихованців інтернатів, адже передбачено державне забезпечення, стипендію та гуртожиток. Шиттю нас вчили ще в школі, тож я навчилася на дизайнера, хоча це було не зовсім моє. У інтернаті я також познайомилася з першим чоловіком — ми прожили разом вісім років, у 2009 році народився син Максим. Молодість і розчарування змусили мене зрозуміти, що це не той чоловік, з яким я маю будувати життя. Одного дня я забрала сина, свої речі й поїхала до Одеси. Було важко, але я знайшла роботу і влаштувала життя для нас із Максимом. Потім зустріла іншого чоловіка, з яким одружилася, і в 2016 році народився Дмитро. Згодом зрозуміла, що й у цьому шлюбі немає майбутнього — це не ті стосунки і не та людина, яка потрібна мені та дітям”, — згадує вона.
Вероніка залишила все й повернулася до Кілії, де з двома синами — Максимом та Дмитром — мусила почати життя спочатку. Спочатку вони жили в знайомих, потім винаймали квартиру.
“Макс пішов до школи, Дмитрик — у садочок, а я влаштувалася продавчинею в магазин. Було важко: діти часто лишалися самі, але мені треба було їх годувати й виживати. Я дуже вдячна тим людям, що підтримували нас. Особливо пам’ятаю хресну Діми й її дідусів із бабусею — вони постійно допомагали продуктами і морально. На жаль, ми вже не спілкуємося, але я завжди пам’ятаю їхню допомогу. Тоді Макс різко подорослішав — він водив брата в садок, прибирав, робив уроки. Мій старший син був моєю опорою, бо я поверталася з роботи пізно й швидко готувала вечерю”, — розповідає Вероніка.
Потім на її родину вплинули наслідки пандемії коронавірусу: обидва сини одночасно захворіли, і жінка змушена була піти на лікарняний, залишившись без доходу. Вона почала шукати, чим може зайнятися і на чому добре заробляє.
“Ще в школі я робила манікюр друзям і вчителям, але техніка відрізнялась. Тоді я почала дивитися відеоуроки в соцмережах, купила необхідні інструменти й обладнання. Перші клієнти — знайомі дівчата, на яких я відпрацьовувала техніку, а згодом це перетворилося на заробіток”, — ділиться вона.
Її життя кардинально змінилося, коли поруч з’явився чоловік, якого вона шукала інтуїтивно — сильний і водночас лагідний, з яким вона почала відчувати себе в безпеці й любові.
“З Максимом ми були знайомі давно, але в обох на той час були інші стосунки. Коли я повернулася з Одеси, він залишив коментар під однією з моїх історій у соцмережі, ми почали переписуватися — він тоді працював за кордоном. За три місяці листування між нами виникла особлива легкість і комфорт, і перед зустріччю моє серце вже ‘тьохкало’. Після його повернення навесні він швидко все вирішив, і восени я з дітьми переїхала до нього. Як кажуть — прийшов, побачив, переміг. Він людина, з якою не треба виглядати краще: усе просто й природно. Разом ми вже шість років”, — посміхається Вероніка.
Спочатку їй було непросто прийняти нову роль — мати поряд людину, яка бере на себе важливі рішення, бо вона звикла робити все сама. Це іноді приводило до непорозумінь, адже Максим хотів допомагати і вирішувати питання разом.
“Я уважно спостерігала за тим, як він спілкується з дітьми. Двоє дітей — велика відповідальність. За старшим я була відносно спокійна, бо він по-дорослому відповідальний, а за Діму трішки більше хвилювалася. Але Максим легко знайшов спільну мову з ними. Найважливіше те, що він не намагався відразу стати для них батьком — він став другом для Макса”, — каже Вероніка.
Паралельно їй запропонували працювати в міському салоні краси. Хоча Вероніка сумнівалася у своїх силах, остаточне “так” вона дала під впливом підтримки Максима.
“Максим наполіг, щоб я прийняла роботу в салоні — це відкривало нові можливості для розвитку. Хоч він тоді був за кордоном, він завжди переглядав мої фото робіт, радив, які навички треба підтягнути. Я вдячна йому за віру і допомогу”, — ділиться майстриня.
Здавалося, що життя налагодилося: кохання, діти, улюблена справа та стабільний дохід. Та з початком широкомасштабного вторгнення все змінилося.
“На початку березня 2022 року Максим мав виїжджати на роботу, тож 19 лютого ми з друзями зустрілися біля Дунаю — це було наше улюблене місце відпочинку, бо ми з друзями-культуристами часто вигадували походи та активності. Ввечері 23 лютого дивилися фільм із сім’єю, а вже о 6 ранку зателефонувала мама й повідомила, що почалася війна. Ми були в шоці, але я працювала — мої клієнти не відмовлялися від запису. Через кілька днів мій Макс приголомшив усіх: він повідомив, що йде у військкомат разом із товаришем. На наші благання він сказав, що рішення вже прийнято. Максим давно цікавився страйкболом і мав деяку екіпіровку та навички — це його підготувало морально. Далі була тероборона і далі — Ананьїв. Перший тиждень без зв’язку був сповнений страху. Коли після тижня він нарешті подзвонив, мої діти вперше назвали його татом — тоді ми плакали всі разом”, — зізнається Вероніка зі сльозами на очах.
Відтоді Максим Табахар вже чотири роки боронить свободу нашої країни на найскладніших ділянках фронту — і лише інколи має змогу кілька тижнів бути вдома. Одного разу під час короткої ротації він зробив їй пропозицію — пара оформила стосунки.
“Усе сталося спонтанно: я працювала й робила педикюр клієнтці, як зайшов Максим і сказав: ‘Пішли’. Оскільки військових розписують без черги, 27 вересня 2022 року ми оформили стосунки. Ми мріяли про романтичне весілля в колі родини, але так сталося. Через три місяці, у мій день народження 26 грудня, Макс повідомив, що переводиться у бойовий підрозділ — і мій світ знову сколихнувся. Він рідко розповідав про те пекло, щоб мене не лякати. За цей час були сльози, страх і втрати побратимів, але ми навчилися говорити одне з одним і слухати. Через бюрократію він ще не мав офіційної відпустки, тож ми лише чекаємо на ту мить, коли зможемо побути разом довше. Я часто їжджу до нього, навіть якщо можемо провести лише кілька годин — я все одно їду. Завжди боялася, що війна може зруйнувати наші почуття, але цього не сталося. Ми навчилися говорити й слухати — це головне. Для мене важливо не засмутити чоловіка: я його дуже поважаю й завжди думаю про Макса в першу чергу. Це зрілість і розуміння того, чого ми прагнемо — спокою, підтримки і любові в родині”, — каже Вероніка.
Одна з найболючіших сторінок у її житті — брат, з яким її розлучили ще в дитинстві. Після багатьох років пошуку вона віднайшла його через соцмережі, але під час війни Федір зник безвісти на Донеччині після виконання бойового завдання.
“Після розлуки в дитинстві я довго не знала, де він і що з ним. Після народження першого сина я зайшла у соцмережі й у пошуку набрала Федір Турбату. Система видала одну людину — я довго вагалася, чи писати. Подруга написала йому замість мене — виявилося, що це справді мій брат. Ми зустрілися 19 грудня в Одесі: він стояв із квіткою, розгублений, а я — така емоційна — підскочила й закричала від радості. Ми довго згадували дитинство, розмовляли, плакали й сміялися. Виявилося, що я колись ходила в магазин, де він працював охоронцем — доля намагалася нас звести раніше. Тема мами в нас була заборонена — Федір її так і не пробачив. Через кілька місяців я поїхала на день народження дядька, який виховав його. Тоді я зрозуміла, що в мене є багато рідних людей, які знали про мене, але не сказали Федору. Після зустрічі ми постійно спілкувалися. Він одружився і мав двох дітей. Під час війни померли дядько й тітка, що його виховували — я їздила на поховання, і тоді бачила Федора востаннє. Потім його призвали на фронт, і 17 лютого 2025 року я отримала від нього останнє повідомлення: він зник безвісти в селі Ласточкіно на Донеччині. Разом з його дружиною Тетяною ми вирішили, що вона переїде з дітьми до Кілії, бо лишатися в селі їй було б важко. Зараз дітки ходять до школи й садочка, а Таня навчається. Нам трохи легше, бо ми разом”, — каже Вероніка.
Попри все, Вероніка продовжує працювати та здобула ще одну професію — пройшла курси з пірсингу, що, за її словами, найбільше відповідає її характерові.
“Після початку повномасштабної війни я постійно думала: що далі? Діти ростуть, їх треба навчати, годувати. Незважаючи на страх, треба розвиватися й заробляти. Я вирішила навчитися пірсингу. По-перше, це пасує моєму характеру, по-друге, в місті практично не було фахівця, який виконує проколи в моїй техніці. Порадившись із Максимом, я отримала дипломи восени. Спочатку кілійці сприймали це скептично — для більшості пірсинг асоціюється з чимось агресивним, але для мене це способи самовираження. Тепер у мене є свої клієнти. Попереду багато навчання й вдосконалення, але я задоволена, що займаюся тим, що люблю”, — розповідає вона.
Наприкінці вона пояснила, чому в документах у неї ім’я Віра, а в житті більшість людей знає її як Вероніку.
“У мене не тільки два імені, а ще й дві дати народження. Мама назвала мене Веронікою, так мене звали брат і родина, але в інтернаті мене оформили без документів. Коли відновлювали папери, тітка записала мене як Віру, і дату записали 10 грудня, хоча я народилася 26 грудня. Так і вийшло: офіційно — Віра, а в житті — Вероніка. Я більше люблю Вероніку — коли була Вірою, у житті було багато болю, а під іменем Вероніка життя потроху налагоджується”, — сміється вона.
Її шлях не був простим і не мав легких стартів — усе доводилося здобувати власною працею. Вероніка не називає себе надміцною, вона просто живе: чесно, відкрито й з любов’ю до тих, хто поруч. Її історія нагадує, що війна триває не лише на фронті, а й у серцях тих, хто чекає, працює та оберігає родину. Саме з таких жінок сьогодні формується тил України — тих, хто витримує, коли здається, що сил уже немає.
Створено за матеріалами: bessarabiainform.com
