У День Захисників та Захисниць України ми згадуємо тих, хто не повернувся з бойового завдання і офіційно вважається безвісти зниклим. Це статус, наповнений невідомістю, болем і одночасно вірою. Уже понад три з половиною роки сім’я Борисенка з Болграда шукає свого сина Владислава – військовослужбовця 184 окремого батальйону 122 бригади територіальної оборони. Його історією поділилась мати, Аліна Борисенко.
Владислав Борисенко народився 18 листопада 2000 року у місті Дубно на Рівненщині. Він був довгоочікуваним і бажаним сином у сім’ї. Світловолосий, блакитноокий та усміхнений, Влад став справжнім дарунком для мами.
Після першого класу він разом з мамою переїхав до Болграда, який став його другою домівкою. Там народився його молодший брат Даніїл, з’явилися перші друзі, захоплення та мрії.
«Ми переїхали з україномовного середовища у багатонаціональний регіон. Влад довелося вчитися заново, він швидко опанував болгарську мову та почав розуміти гагаузьку. Почував себе тут своїм», – згадує Аліна.
Спершу Влад навчався у Болградській школі №3, згодом родина переїхала в село Залізничне, де він закінчив навчання. Футбол став його пристрастю — він грав на воротах. Також цікавився ремеслами рідного району і навіть мріяв про розвиток вівчарства.
Після 9 класу Владислав відмовився від подальшої освіти і разом із мамою почав працювати у торгівлі в Болграді.
У 2016 році у 16-річного Влада виявили онкологічне захворювання в грудній ділянці. Це стало важким випробуванням для родини.
«Пам’ятаю, як він взяв мене за руку і сказав, що боїться померти. Завдяки лікуванню йому вдалося вижити, але страх втратити сина залишився зі мною назавжди», – ділиться жінка.
Заради захисту України
З дитинства Влад мріяв служити у ЗСУ і чекав повноліття, однак через стан здоров’я це не було можливим. Він був самостійним, працював і у 21 рік став батьком – у нього народився син Ілля, який став майже копією тата.
Влад гордився сином і вважав його продовженням своєї душі. Це була його найбільша любов.
«У 2022 році Влад мав приїхати до мене у Фінляндію на роботу, проте за три дні до запланованої поїздки почалося вторгнення та закрили кордони. Син зателефонував і сказав, що не поїде за кордон, бо я його виховала гідним», – згадує Аліна.
Матері було важко відпускати сина служити. Вона благала його залишитися через турботу про здоров’я. Але Влад наполягав і 4 березня 2022 року приєднався до територіальної оборони.
Понад рік він служив у складі 184 батальйону на Одещині. За цей час хлопець зміцнів і подорослішав.
«Я не бачила Влада цілий рік, наша зустріч відбулась на день народження онука у січні 2023-го. Переді мною стояв дорослий чоловік, який знає, чого хоче від життя. Було ясно, що мої зусилля не були марними. Він уже всі справи вирішував, підтримував і допомагав мені», – з гордістю говорить матір.
Перед останньою ротацією Аліна просила сина відкласти службу і лікувати коліно після футбольної травми, однак він відповів, що зробить це лише по завершенню війни.
«Мамо, я тут не помру»
Наприкінці лютого Владислав вирушив із ротацією до Бахмута. Він чесно розповів матері про перший виїзд на передову, хоч і знав про небезпеку. Влад просив маму не плакати, передати синові Іллі велику любов. Аліна досі зберігає їхні переписки, що тривали до моменту зникнення.
28 лютого він повідомив про підготовку до бойового завдання, з якого більше не повернувся.
«Коли він був малим, я завжди відчувала небезпеку поруч. А тут страху не було. Син казав: “Мамо, я відчуваю, що тут не помру”», – згадує Аліна.
3 березня дівчина Влада повідомила, що ходять чутки про його загибель. Напередодні мати бачила сон, де син попереджав: «Що б тобі не сказали – не вір нікому».
Пізніше родина дізналася, що Владислав зник безвісти 1 березня під час виконання завдання. Інформація про його втрату не підтвердилась офіційно.
Якщо розповіла мати, Влад уночі повідомив по рації, що він поранений. Побратими намагалися дістатися до нього, але не змогли. Ті, хто зумів піднятися, теж втратили зв’язок.
З того часу доля десятка військовослужбовців 122 бригади територіальної оборони залишається невідомою.
«Якби дали координати, я б сама пішла його шукати. Ми дивилися на карту, будинок, здається, вцілів. Я була готова їхати туди, думала: я їх знайду, а він, можливо, ні. Як так можна бити свою людину?»
Досі заряджаю його телефон
Після цього Аліна отримала речі сина — навушники, баночку з монетами та телефон.
«Навушники пахнуть ним», – каже вона.
Телефон Владислава досі заряджає і перевіряє. Він знав свій номер напам’ять.
«Якщо він матиме можливість подзвонити, то хоча б на свій номер», – з сумом зазначає мама.
За більше ніж три роки родина отримувала різну інформацію, але не мала чітких відповідей. 7 березня 2023 року на ім’я Аліні створили акаунт і написали: «Привіт від Владислава». Створену сторінку швидко видалили. Жодних вимог чи прохання не було.
Також ходили чутки про можливе перебування Влада у полоні в Луганську, а потім – у Ростові-на-Дону.
Півроку тому, коли мамі було особливо важко, їй подзвонили, і хтось прошепотів: «Алло, мама, мама» — звук різко обірвався.
«Я передзвонювала 20 разів, але відповіді не було. Номер належав жінці, яка стверджує, що не дзвонила нікому», – розповідає Аліна.
Під час нашої зустрічі у кафе зайшов військовослужбовець. Вони сприйняли цю випадковість як добрий знак.
«Я хочу мати змогу кудись притулити свою душу»
Родина розуміє, що сни, дзвінки чи неофіційні повідомлення не можуть замінити офіційних відомостей. Аліна разом із родинами безвісти зниклих військових 122 бригади звертається до інституцій, продовжує пошуки, бере участь у мирних акціях і переговорах.
«У Координаційному штабі я казала, що готова прийняти будь-яку правду — але підтверджену. Вибір сина захищати країну – мої претензії відсутні. Але мені не потрібна надія заради надії, а чітка відповідь. Я хочу знати, де моя душа може знайти притулок. Щовечора я “вмираю”, бо розумію, що втратила день. Зранку воскресаю, бо ще не знайшла сина», – розповідає Аліна.
За цей час донька втратила близьких: бабусю, батька Владислава, який також був захисником, а також свого батька — дідуся хлопця. Саме він називав Влада “дитиною своєї душі” і мріяв про спільну риболовлю із онуком.
Перед смертю дідусь не снився матері 9 днів, а потім з’явився у сні, де говорив про російське місто, де утримують українських полонених.
Аліна продовжує шукати будь-яке зачіпки, що допоможуть їй знайти сина.
Зараз Дані потрібен старший брат, а маленькому Іллі — тато
Найважче розлуку переносить молодший брат Даніїл. Між ними десять років різниці. Влад був для нього прикладом і авторитетом. Він часто казав, що Даніїл — найкраща людина у родині і всі ним неодмінно пишатимуться.
Аліна каже, що перший час після зникнення сина їй було настільки складно, що молодшому братові довелося швидко дорослішати.
«Якби я могла зараз поговорити з Владом, то перш за все вибачилася б. Бо коли він ішов на службу, я не знала, що сказати, аби його зупинити. Лякала навіть пораненням. Він відповів, що ніколи не повернеться, якщо отримає травму. Війна змінила його характер і здоров’я. Зараз я дуже хочу, щоб він знав — я його чекаю, хоч би що сталося. Хочу розповісти йому про Іллю, який дуже схожий на Влада у дитинстві», – зі сльозами каже Аліна Борисенко.
Владиславу було лише 26 років. Це мав бути розквіт його сили і молодої батьківської любові. Маленький Ілля заслуговує бачити і відчувати свого тата поруч, знати його підтримку.
Для матері ці роки перетворилися на пекло очікувань, невідомості та надії, з якої вона досі не змогла вийти.
Історія родини Борисенко залишається відкритою. Для них Влад — не просто статус чи ім’я у списках. Він — син, брат, батько, онук і захисник рідної землі.
Родина чекає й вірить у повернення Владислава Борисенка.
Дякуємо за його мужність і захист!
