Чому Тоня не стала Ноною?
Мій тато Хома Хомич Бондарев, старший у сім’ї, називав себе не інакше як «чемпіоном Бессарабії з шахів». І мав на те моральне право – він справді грав дуже сильно і був практично непереможним.
Мені, єдиній дівчинці в сім’ї, яка теж варилася в «шаховому соку», з трьох років пророкували славу Нони Гапріндашвілі. Для тих, хто не пам’ятає: вона стала першим міжнародним гросмейстером серед жінок (1977) та першою жінкою, якій присвоєно звання міжнародного гросмейстера серед чоловіків (1978).
Однак я розбила мрії сім’ї. Причому через безглузду ситуацію. Мене, домашню дитинку, у першому класі привели на шаховий гурток до Будинку піонерів, і викладач, відчитавши теоретичну частину, посадив мене за дошку з найстаршим своїм учнем, юнаком-десятикласником – у нього вже чорні вуса були! Я, малявка, так здрейфила перед цим дядьком (хоч і зіграла з ним внічию), що навідріз відмовилася ходити на гурток. Ні – і все, хоч стріляйте! А без серйозної теоретичної підготовки, як ви розумієте, замінити на світовому п’єдесталі Нону Гапріндашвілі було неможливо.
Це вам не в пісочниці сидіти
У дитинство свого сина шахи я ввела одразу після брязкальців. Вечорами ми часто грали. Благо, інтернету не було, і почалися відключення світла.
Я повела синочка на шаховий кружок, коли йому було п’ять років. Двічі на тиждень він ішов до дитячого садка з величезною для нього шахівницею (усю дорогу несла я, а перед входом до садка – він).
У такі дні на своїх однолітків син дивився згори: у мене все по-дорослому, це вам не в пісочниці сидіти.
Мало того, йому було дозволено піти з саду раніше та самостійно. Гном – шапочка з бубоном – гордо тупав з шахівницею на урок.
Пам’ятаю, директорка Будинку піонерів, зазирнувши до класу, здивувалася: «А це маля що тут робить?» – «Ви не дивіться на зріст: він тут усіх б’є, окрім мене та Ярослава», – став на захист викладач.
Як чемпіон недооцінив суперника
Якось мій батько, той самий «чемпіон Бессарабії», зайшов у гості, і мій син-першокласник запропонував діду зіграти партію. Той, глянувши на малявку, тільки засміявся: «Гаразд, іди розставляй фігури – не чемпіонська це справа».
Батько був у той день трохи напідпитку, ми весело балакали, ділилися новинами, він, не дивлячись, переставляв фігури, як раптом шестирічний гравець оголосив: «Діду, а тобі – мат!»
«Та ну? – засміявся чемпіон. – Ну, давай ще партію».
Наша розмова тривала, батько вже іноді навіть кидав погляд на дошку, але, як і раніше, не сприймав суперника всерйоз. А мій синочок над партією і червонів, і пітнів… І раптом: «Діду, тобі шах. Ти ще можеш закритися, але не врятує – мат».
Як?! Дійсно, другий мат. І тут мій тато протверезів!
Третя партія, як ви розумієте, тривала не довго і була на користь «чемпіона Бессарабії». Але результат є результатом, і від нього нікуди не дінешся: два один на користь першокласника!
Зібрались та пішли – від гріха подалі
…Минуло кілька місяців – ми відпочивали із сином на морі. Він мене дістав: ми грали в шахи і на пляжі, і в таборі під час сієсти. Зрештою, я не витримала: «Бачиш у альтанці два дядьки грають у шахи? Іди до них і запропонуй: хто вийде переможцем, з тим ти зіграєш».
Синочка — малюк у шортиках і маєчці — потопав до пузатих дядьків. А я нарешті могла почитати книгу.
Але не минуло й двох хвилин, як син, засмучений, повернувся назад. Що трапилося?
— Я підійшов, привітався, сказав, що хочу зіграти з переможцем. Дядьки чомусь почали сміятися, запитали, чи я вмію грати в шахи? Я відповів, що вже кілька років ходжу на шаховий гурток. Розповів, що у мене дід – чемпіон Бессарабії з шахів, а я в нього нещодавно виграв з рахунком два один. Мамо, я ж правду сказав? А дядьки чомусь одразу зібрали шахи і пішли…
Починаємо з повзунків
Мій онук, Бондарев-молодший, тільки навчився повзати, а йому вже підсунули шахи. Для нього поки що це не зрозумілі іграшки. Але, бачу, інтерес присутній. Будемо ростити нового чемпіона Бессарабії.
