– Надіє, а чому експозицію своїх картин ви об’єднали такою незвичною назвою – «Дзвін степового перламутру»?
– На виставці представлені переважно пейзажі Бессарабії, які я пишу виключно з натури – для мене важливе спілкування з природою, з людьми. У нас немає якихось яскравих пейзажів – гірських ущелин, водоспадів. Природа непомітна, в неї треба вдивитись. Вона нагадує мені біленьку мушлю: на перший погляд, вона нічим не примітна, але якщо тримати в руках і розглядати, перламутр починає грати всіма кольорами. Наша природа – як маленький срібний дзвіночок: його дзвін тихий, але дуже мелодійний. Щоб почути цей дзвіночок, треба зробити роботу над собою. Коли ми з колегами виїжджали на пленери, для мене лише на третій-четвертий день роботи відкривалися всі відтінки, глибокі рефлекси, особливо колір.
– Чи вдається працювати під час війни? Чи надходить натхнення в такі важкі часи?
– Мені здається, що нам, художникам, і взагалі творчим людям навіть простіше, бо у нас є «шматок раю» чи «острівець порятунку». У творчості ми можемо захопитися, передаючи прекрасне на полотнах.
Читайте також: Художник Ростислав Палецький із Троїцького «переніс» народний живопис зі стін на папір
Звичайно, з початком війни все начебто застигло. Пленери вже не вдається проводити. Ми з колегами періодично виїжджали на пленери. Це можливість дійсно відірватися від усіх побутових питань та займатися лише творчістю. Пленер — це коли треба прокинутися до сходу сонця, щоб встигнути до його появи встановити в заздалегідь обраному місці свій мольберт.
Зараз, під час війни, багато людей навіть перестали думати про те, що можна купити картину в подарунок або просто собі на радість. Багато хто, на жаль, втратив цю можливість. Але для художників з’явилися інші можливості продавати свої роботи на міжнародних аукціонах. Європейці, американці, австралійці купують роботи наших митців.
– Я знаю, що у складі творчої бригади художників ви понад двадцять років брали участь у розписі храмів – зараз ця робота триває?
– На жаль, ні. Ми дійсно розписали не один храм. Останнім об’єктом до великої війни став храм на честь святих 12 апостолів у Києві. Також у столиці ми п’ять років розписували храм Симеона Стовпника. Працювали у Ржищеві, на батьківщині Ліни Костенко, де розписували храм-пам’ятник. І, звісно, працювали у храмах півдня Одещини.
– Останні п’ять років ви викладаєте образотворче мистецтво в Центрі позашкільної освіти «Перлина» – що вам дає ця діяльність?
– Мені подобається працювати з маленькими дітьми. Я їх називаю янголятами: це маленькі люди з чистими помислами та з чистим світоглядом – я від цього просто отримую задоволення!
– Ви сама – мати трьох дітей. Коли вони були маленькими, чи займалися ви живописом?
– У той період я не могла залишити домашні справи, взяти мольберт і поїхати писати з натури. І ось що я собі вигадала – писати в голові. Побачила гарний пейзаж – подумки ставлю перед собою палітру, вибудовую композицію, замішую фарби. Ось так і підтримувала творчу форму.
– Ви отримали вищу художню освіту в Болгарії. Що запам’яталося зі студентських часів, з початку вашої кар’єри?
– Ми із Сергієм (мій чоловік теж художник, ми з ним познайомилися, коли були абітурієнтами) брали участь у великій виставці «Балканська ікона». На ній були представлені роботи іконописців із Болгарії, Сербії, Македонії, Румунії, Греції та інших країн. Виставка переїжджала з країни до країни. Наші роботи продавалися, тож до кожної чергової виставки нам доводилося робити нові. Це були копії старовинних ікон, ми мали можливість працювати в музеї, де вони зберігалися. Молодь, наші однолітки, влітку відпочивали на морі, а ми з Сергієм працювали у монастирях та храмах.
– Надіє, про що мрієте?
– У мене є мрія написати серію портретів дівчат та жінок у національних костюмах.
Читайте також:
