Щемливими подробицями з журналістами Громадського поділилися батьки Тараса Шевченка – Людмила та Олександр.
Після 9 класу Тарас вступив до Одеського художнього коледжу ім. Грекова. Його дипломна робота – скульптура «Данко» – досі зберігається в музеї училища. Це образ молодого юнака з твору Максима Горького, який вирвав своє серце, щоб освітити шлях іншим.
Тараса в училищі всі пам’ятають. Викладачі кажуть, що хлопець вражав його своїми імпульсивними та суворими вчинками.
Усі чоловіки в родині Тараса стали на захист України
У перші дні повномасштабного нападу Росії Тарас Шевченко вирішив приєднатися до ЗСУ. У його родині всі чоловіки в різний час взяли зброю до рук: батько, старший брат Сергій, чоловік сестри Ірини.
Тарас приєднався до 32 окремої артилерійської бригади ВМС, яка на той час обороняла узбережжя Одеської області. Хлопець був водієм-механіком. Але й в армії намагався не полишати свою справу – теж ліпив і вирізав із каменю. Просив маму передавати йому глину.
На службі проявилися серйозні проблеми зі здоров’ям
Проблеми зі здоров’ям у Тараса помітили ще влітку 2022 року, коли поїхали його провідати на місці служби, в Одеській області. Людмила одразу звернула увагу, що в сина тремтять руки. Тож уже з осені вони почали звертатися з Тарасом до лікарів, зокрема консультувалися в невролога.
«Це через нерви. Він не міг миритися з несправедливістю. Спочатку командир у них був нормальний, але потім його замінили. Тарас готував їжу, а новий командир вимагав, щоб йому приносили їсти в кімнату. Тарас відмовився, і з того моменту до нього почали ставитися інакше», – пояснює Олександр.
Чи було відверте цькування, син батькові не розповідав. Але згадував, що в підрозділі можна було відкупитися від покарання за порушення, а тих, хто сперечався з командуванням, відправляли на більш небезпечні ділянки фронту.
«Я розумію, що в армії має бути дисципліна, але це не означає, що тебе мають кидати в окопи тільки за те, що ти комусь неугодний. Хотів поговорити з командиром, але Тарас просив не втручатися. Я сам служив ще в радянській армії, знаю, як це працює. Мене такі речі не чіпляють, а от таких людей, як Тарас – творчих, – дуже», – додає Олександр.
У лютому-березні 2023 року Тарас поїхав на навчання до Польщі. Тоді він уже служив у 37 окремій бригаді морської піхоти. Батько каже, що син радів цьому. Але під час навчань у нього почала розвиватися грижа шийного відділу. Одного разу навіть знепритомнів у строю, про що потім розповідав.
«Начальник штабу дозволив, але медик роти сказала: «У тебе руки, ноги, голова цілі», – і відмовила. Тараса залишили на пункті постійної дислокації, а бригада пішла на Запорізький напрямок. Тільки коли Людмила залучила юристів, цей самий медик, уже перебуваючи там, зателефонувала синові та дала направлення», – розповідає Олександр.
Людмила зі сльозами згадує: «На Великдень 2023 року Тарас приїхав додому і сказав: «Мамо, я поламаний, я – руїна». Він сидів на лавці, опустивши руки…»
Хвороба прогресувала
У червні 2023 року ВЛК визнала Тараса непридатним до служби в морській піхоті. Діагноз підтвердив проблеми з шийним відділом хребта, які були пов’язані зі службою. Після цього хлопець шукав можливість працювати в тилу, однак у місцевих ТЦК для нього місця не знайшлося. Зрештою, направили до 3 рекрутингового центру ВМС, і він почав їздити у відрядження в різні точки країни.
Хлопець розповідав батькам, що його стан різко погіршився в жовтні 2023 року. З’явилися напади паніки, тахікардія, задишка без видимих причин. І приблизно в цей самий час Тараса переводять зі служби в рекрутинговому центрі в пункт постійної дислокації, ближче до лінії фронту.
У березні 2024 року в Тараса, згідно з анамнезом, уперше стався епізод паніки, тримаючись за голову він упав на землю. Напади продовжилися і лікарі підозрювали епілепсію, але діагноз не підтвердили. Також у медичному документі зазначено, що в хлопця обтяжена психічними захворюваннями спадковість, бо є родичі, які хворіли.
У травні 2024 року друга ВЛК визнала Тараса придатним до служби у ВМС, хоча з’явився новий діагноз – «дисциркуляторна енцефалопатія I стадії». Йдеться про порушення кровообігу мозку. Утім, у висновку ВЛК зазначено, що хвороба спричинила лише «незначні порушення функцій» органа, а згідно з наказом № 402 Міноборони, це не є підставою для звільнення від служби.
Те рішення Тарас не оскаржив, не вірив, що це щось змінить.
У червні 2024 року Тарас вирвався додому і Людмила повезла його в поліклініку в Татарбунарах. Там він розповів психіатру, що має суїцидальні думки. Лікар дав направлення на госпіталізацію для стаціонарного обстеження.
У частині, за словами Людмили, це направлення проігнорували, не відпускали на лікування. А якби без необхідного документа від частини Тарас самостійно ліг у лікарню, це вважалося б СЗЧ.
У липні після чергового нападу військова частина сама скерувала Тараса до психіатричної лікарні, де він провів два тижні, але стан сина не покращився, кажуть батьки. Ба більше, його не направили на повторну ВЛК, натомість мали перекинути до 126 бойової бригади, що воювала в Кринках.
11 серпня 2024 року хлопець вирішив самовільно покинути частину і в перший же день після СЗЧ у Тараса сталася панічна атака.
Разом із матір’ю Тарас жив в Одесі та відвідував лікарів.
«Він почав приймати ліки, але вони викликали страшну побічну реакцію. У нього почали судорожно стискатися щелепи, здавалося, що зуби можуть випасти. Це було перед моїми очима. Життя, як по мінному полю», – згадує Людмила.
«Це була моментальна смерть…»
8 березня 2025 року Тарас вийшов чекати матір біля магазину. У дворі в нього стався черговий напад.
«Я дзвонив йому в цей момент. Відповіла людина, яка намагалася його врятувати. Запитав, що робити. А я звідки знаю? Поки чекали «швидку»… Організм не витримав. Медики сказали, що це була моментальна смерть», – розповідає Олександр.
У свідоцтві про смерть зазначено, що причиною стали інтоксикація та гострий панкреатит. У Тараса проблеми з травленням були й раніше: 2019 року він також лікував гастрит. Батьки переконані, що важкий ментальний стан сина значно погіршив його інші хвороби.
«У нього була тонка, вразлива душа. Вона просто не витримала», – каже Людмила.
