Ключові моменти:
- Одесит Ігор Бею з перших днів повномасштабного вторгнення добровільно пішов до ЗСУ, розуміючи реальну загрозу для південного регіону України та самого міста Одеса.
- Без повноцінної підготовки він разом із побратимами сформував власний взвод і став сапером-розвідником, опанувавши мінування та розмінування власноруч.
- Бойовий шлях підрозділу пролягав через Херсонщину та плацдарми на річці Інгулець — одну з визначальних ділянок оборони й контрнаступу ЗСУ.
- Історія Ігоря — приклад покоління українців, які за лічені тижні з цивільних стали захисниками й зупинили наступ противника.
«Одеса — ціль. І часу може не бути»
Ігор відверто каже: повномасштабне вторгнення не стало для нього шоком — це був момент, коли потрібно було діяти.
«Росіяни наступали на південь, і було зрозуміло, що вони спробують перерізати трасу на Київ. Одночасно поширювалися інформаційні вкиди про напад з Придністров’я на Одесу. Все це складалося в очевидну загрозу — тому я вирішив йти захищати країну».
До війни Ігор працював у громадському секторі. Саме він і його команда 2014 року не дозволили місту скотитися в сценарій псевдореспубліки — тоді проросійські сили намагалися створити «Одеську народну республіку», але їх зупинили.
«Ми завжди були за Україну. Коли почалася війна — не було іншого морального вибору».
Добровольцю Ігору Бею з Одеси на фронті довелося стати сапером-розвідником
Родина: страх і підтримка, яка тримає
Рідні сприйняли його рішення складно, але зрозуміли його правильно.
«Було занепокоєння. Але ми розуміли: коли починається велика війна, варіант «я втечу» не підходить. Ми не такі. Ми — українці».
Мати Ігоря — кондитерка, яка працює з дому; батько — будівельник. Ігор виріс у Бессарабії в багатонаціональному середовищі, але вдома й у школі завжди говорили українською.
«У мені є й румунські корені, але це не заважає бути українцем на сто відсотків».
Читайте також: «Не за території, а за майбутнє»: відповідь бійців ЗСУ політикам, які пропонують віддати українські землі
Вчилися розміновувати місцевість по Ютубу
Перші тижні Ігор із групою одеських активістів возив дрони, тепловізори та амуніцію на напрямок Миколаєва. Російські сили тоді стояли на околицях міста.
Згодом вони офіційно сформували свій взвод і звернулися до командира 61-ї бригади.
«Нам сказали: будете саперами-розвідниками. Ми погодилися одразу — навіть не обговорювали».
На початку війни навчальних центрів для такого фаху практично не існувало, тому добровольці бралися за роботу, майже не маючи теоретичної бази.
«Ми вчилися по YouTube. Так опановували мінування, розмінування, поводження зі зброєю. Більш складні навички накопичували вже в бою, у досвідченіших побратимів».
Ігор каже, що українським добровольцям довелося навчатися вже на фронті
Херсонщина — фронт, де формувалося нове військо
Перший бойовий вихід Ігоря відбувся приблизно за місяць після початку вторгнення. Місця, де вони діяли, — назви, відомі кожному, хто слідкував за подіями на Херсонському напрямку:
- Березнегувате,
- Мурахівка,
- Велике Артакове,
- ліва притока Дніпра — річка Інгулець.
Ця ділянка фронту поєднувала відкриті простори, балки, посадки й переправи, де ворог мав перевагу в техніці та залишив велику кількість мін.
Саме тут формувалися майбутні штурмові підрозділи.
Чому Інгулець став ключовою точкою оборони
Інгулець із перших тижнів став природною лінією, яка відділяла російські підрозділи від можливості просунутися далі на Миколаївщину та вийти в напрямку Кривого Рогу. Для українських сил контроль над окремими ділянками річки відкривав можливість проводити контрнаступи.
Ігор пояснює:
«На війні будь-яка природна перешкода може стати шансом або пасткою. Інгулець був одночасно й тим, й іншим».
Підрозділ Ігоря брав участь у перших спробах створити плацдарми на протилежному березі.
«Найтяжче — це човен під обстрілом. Ти бачиш воду, темряву, попереду — висоту, де сидить ворог. А позаду — твої люди, твоє місто, твоя родина. Треба йти».
Бої велися на кількох ділянках:
- поблизу Великого Артакового,
- на лінії Біла Криниця — Андріївка,
- у районі Мурахівки та Березнегуватого.
Понтонні переправи: лотерея зі смертю
Після перших успішних висадок інженерні підрозділи встановлювали понтонні мости — їх постійно намагалися знищити авіацією, ствольною артилерією та точковими ударами.
«Кожен проїзд через понтон — це лотерея. Ти бачиш, що попереду щось горить. Але іншого шляху немає», — згадує Ігор.
Плацдарми на Інгульці дозволили українським підрозділам розширювати зони контролю, переривати логістику ворога й виснажувати підрозділи противника, розташовані на правому березі Дніпра.
Саме тут російська армія втратила велику кількість техніки та особового складу. Для Ігоря та його побратимів це були місяці безперервних бойових дій.
«Це були сім-вісім місяців важкої роботи: постійні мінування й розмінування, розвідка, перестрілки, наступи. Ми утримували позиції не завдяки техніці, а завдяки витримці».
Сапер Ігор Бею з побратимами
«Жест доброї волі»
Коли ЗСУ почали переходити в наступ і звільняти Херсон, російське командування усвідомило ризик великих втрат і відійшло на лівий берег, оголосивши так званий «жест доброї волі».
«Вони зрозуміли: або тікають зараз, або їх замкнуть. Ми робили все, щоб це сталося».
Втрати побратимів залишаються найважчим досвідом для Ігоря.
«Найболючіше — це смерть друзів і думка: чи побачу я ту країну, за яку воюю? Це дуже важко витримати».
Його рятувала неймовірна підтримка цивільних у перші роки війни, каже військовий.
«Тоді люди допомагали по-справжньому. Саме на цьому ми трималися».
До теми: З Антарктиди до окопів: Як українські вчені воюють та займаються наукою
Що думає військовий про мобілізацію?
Ігор говорить прямо: суспільство розділилося, але він не судить — констатує факт.
«Є ті, хто пішов. Є ті, хто тікає. Але війна наздожене кожного».
Свою позицію він формулює ясно:
«Краще боронити свою землю, ніж опинитися у чужій армії, коли тебе там мобілізують. Українцям є за що воювати — це наша земля».
Чому Україна тримається
Історія Ігоря Бею — не просто розповідь про шлях у військо. Це портрет покоління, яке за кілька днів стало армією, за тиждень навчилося тримати фронт, а за місяці повернуло території, які ворог вважав втраченими. Це люди, які не чекали наказу чи зовнішньої допомоги, а взяли на себе роль захисників — навіть якщо вчора були бізнесменами, активістами, студентами чи айтішниками.
У словах Ігоря чути те, що єднає мільйони українців сьогодні: розуміння, що в нас немає іншої країни, і якщо ми її не захистимо — її ніхто за нас не захистить.
«Ми народилися українцями — це наша доля і наша відповідальність, — підсумовує він. — Ми воюємо не за політичні гасла, а за рідні домівки, за своїх людей, за нашу ідентичність».
Попри втрати й втому, попри те, що хтось покинув фронт — такі люди, як Ігор, підтримують віру там, де це найважче: на передовій, у холодних окопах, у човнах, що йдуть по темній річці під обстрілами. І в його голосі немає безнадії — є спокійна, тверда впевненість. Він уже бачив, як українці повертають свою землю й як ворог панічно відступає через Дніпро. Він знає: люди підставляють плече один одному, навіть коли самі ледве стоять.
Сапер Ігор Бею з позивним Medic
Інтерв’ю закінчилося словами вдячності одне одному. Та насправді вдячними маємо бути ми всі — тим, хто стоїть між Україною і темрявою.
Історія Ігоря нагадує просту істину: Україна вистоїть, бо в неї є такі сини.
Коли настане день повернення додому, день Перемоги, ми точно знатимемо: цього досягли завдяки тим, хто не злякався у найстрашніший момент. Саме завдяки цій незламності ми побачимо країну, яку сьогодні всі разом захищаємо — країну, за яку варто боротися і в якій хочеться жити.
Читайте також:
- Вогонь, втрати та надія: історія героя-захисника Юрія Чіріка
- Два «Солов’ї»: історія батька та сина, які боронили Україну під одним позивним
Повідомлення «Ми вчилися розміновувати по Ютубу»: історія одеського підприємця, який став сапером-розвідником, з’явилося спочатку тут.
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
