Прийомну родину створюють не лише бездітні пари
Юрію і Клавдії Чернєвим трішки за п’ятдесят. Вони дружні, працьовиті, гостинні. Юрій родом з Буджаку (колишнє Бородіно), Клава – з Євгенівки (Бородінська громада). Вони обидва жили в повноцінних родинах, закінчили школу, отримали професії, закохалися, побралися, народили та виростили дітей – Ольгу і Олега.
– Чомусь сталою є думка, що прийомну родину створюють люди бездітні. У нас було інакше, – розповідає голова родини Юрій. – Коли наші діти виросли, поїхали вчитися, а Клава залишилася без роботи, прийшла ідея створити прийомну родину. Спочатку ми взяли до себе братика та сестричку – Віку і Михайла, потім Іринку. Вони стали рідними для нас і для наших біологічних дітей. Було це в 2011 році, тоді ми мешкали в Євгенівці. Час минув, ми і не помітили, як швидко вони виросли. Михайло закінчив Бессарабський аграрний ліцей, почав працювати, Вікуся – Одеську технологічну академію, зараз мешкає в Болгарії, Іринка – педучилище, живе в Олександрії на Кіровоградщині, вийшла заміж, народила нам онучку Аріночку. Ми вже двічі дідусь і бабуся – в нас ще є онучка Нікуся від біологічної доньки Олі. Взагалі, для нас усі наші діти рідні. Кажемо біологічні і не біологічні, якщо виникають питання у держслужб. Коли Віка, Михайло й Ірина почали жити окремо, деякий час ми нікого не брали. Я пішов у моря. Але ми з Клавою відчували порожнечу, хоча усі наші діти провідували нас. Ось тоді й вирішили знов узяти дітей на виховання.
В Бессарабській соціальній службі по справам дітей нам запропонували створити дитячий будинок сімейного типу – перший у Бессарабському і доки єдиний, більше ніхто не наважився на такий відповідальний крок. Ми порадились з дітьми і прийняли рішення. За державні кошти нам придбали в Бессарабському двоповерховий будинок, з городом, подвір’ям, господарськими спорудами. За правилами, в будинку сімейного типу мають мешкати не менше п’ятьох дітей, але ми узяли вісьмох діток. Чому? Тому що нам запропонували дітей з двох різних родин, які мали братів і сестер. Отже, щоб їх не розлучати, забрали усіх.
«Їдь додому, щось придумаємо»
Щойно ви заходите до будинку, то одразу знайомитеся з його правилами, прикріпленими на стінці: «Відкрите – закрити. Брудне – помити. Голодного – нагодувати. Засмученого – обійняти».
У будинку – чистота і порядок. У своїх кімнатах лад підтримують самі діти, малечі допомагають дорослі. Дівчата допомагають мамі на кухні, хлопці – батькові по господарству. Родина вирощує кролів, поросят, домашню птицю, «щоб на столі було усе домашнє».
У кожної дитини є власний простір, письмовий стіл, телефон, ноутбук, планшет. На першому поверсі – велика вітальня, кухня, санвузол, на другому – спальні для дівчаток, хлопчиків і ще один санвузол.
– Звичаї в нас, як у кожному домі – завжди святкуємо дні народження дітей, свята. Ось на Великдень зі старшими дівчатами напекли багато пасок, кожному окрему, ще й на загальний стіл, – розповідає Клава. – Снідаємо всі разом, а ось обідаємо у різний час, коли хто повертається додому – все приготовлене на плиті. Увечері вже разом збираємося на традиційне чаювання. Діти розповідають, як пройшов їхній день.
Нещодавно Андрійко запитав: «Мамо, а чому ми були раніше в притулку, ви що, їздили на заробітки?». Я сказала, що так. Хоча розумію – рано чи пізно вони дізнаються. Микита якось прийшов зі школи – мало не плаче: «Мамо, мені сказали, що я інтернатівський». Довелося пояснювати, що це не так, адже в нього є власний дім, і після школи він йде не в інтернат, а додому.
До речі, цей будинок належить нам, допоки в ньому мешкають діти. Коли ми вже не зможемо взяти дітей, його в нас заберуть. Думаю, це несправедливо, і не стосовно нас, а стосовно дітей. Діти, які стали дорослими і живуть власним життям, сприймають цей дім як рідний, вони завжди приїздять, повертаються сюди, коли щось не складається в житті. І ми їх завжди приймемо, що б не сталося, бо вони наші діти. Ось старший син залишився в місті без роботи, телефонує: «Мамо, що робити?». Кажу: «Їдь додому, щось придумаємо». Рідний дім потрібен не тільки в дитинстві.
До війни були розмови про те, що буде прийнято рішення на державному рівні – якщо дитячий будинок існує понад десять років, то дім переходить у власність батьків. Але почалася війна і стало не до цього.
Не скаржуся, нам допомагають Бессарабська і Буджацька громади. Але є питання, які вони не можуть вирішити. Наприклад, вже багато років є проблема – дуже не вистачає мікроавтобуса. На канікули хочемо поїхати на море, а в нашу машину всі не помістяться. Іноді треба звозити дітей в Арциз на базар або поїхати в Одесу в зоопарк. А ще ми їздимо на ставок, і доводиться по декілька ходок робити, щоб всіх привезти. Дуже сподіваємось, що знайдуться люди, які допоможуть нам вирішити цю проблему.
Чи вистачає грошей?
Скільки платить батькам і дітям держава в такому будинку родинного типу?
– Ми отримуємо на двох як вихователі 21 тисячу гривень. Кожна дитина отримує близько дев’яти тисяч гривень на місяць. Цих грошей на все необхідне вистачає. Діти мають кишенькові гроші, свої скарбнички. Змалечку навчаю фінансової грамотності, вчу бережливості та правильному розподілу коштів – ці знання їм обов’язково стануть у пригоді. Ми не економимо на їжі – з’явилася полуниця, і вона вже на нашому столі. У нас завжди є перше, друге, десерти, ковбаса, сири, йогурти, фрукти. Також постійно щось печемо. Наші діти добре вдягнені, ми робимо все, щоб вони не відчували різниці з іншими дітьми. Однак найголовніше – їм потрібна батьківська любов, ласка, турбота.
***
Можливо, хтось зараз підрахує і подумає – ого, вони собі мають, може, й мені спробувати? Спробуйте, якщо у вас велике, щире серце, якщо ви зможете полюбити чужу дитину, як рідну. Адже цим дітям насамперед потрібна ваша любов.
Від маленьких – до дорослих
Перед знайомством з дітьми батьки мене попередили, які питання краще не ставити, бо якщо старші діти знають, що вони прийомні, то молодші – ні, бо потрапили до родини зовсім маленькими.
Ліза, 7 років – цього року йде до школи, зараз ходить до дитячого садочку. До родини потрапила, коли їй було два роки і три місяці. Спочатку була дуже тиха, навіть не розмовляла. Зараз – балакуча, весела дівчинка, вміє читати, писати, любить обійматися.
Микита, 8 років – навчається в ліцеї. Вважає, «що мама його знайшла у винограднику, коли він їв виноград». Любить пельмені і футбол.
Андрій, 11 років – навчається в ліцеї, любить болгарську міліну і своїх братиків та сестричок.
Сергій, 11 років – навчається в ліцеї, займається вільною боротьбою в ДЮСШ, має досягнення і багато почесних грамот. За день до нашої зустрічі їздив з братом Богданом у місто Південне на змагання, в яких брав участь чемпіон світу з вільної боротьби тарутинець Василь Михайлов. Мріє стати таким, як відомий земляк.
Іра, 13 років – навчається в ліцеї і дуже любить свою родину. Улюблена страва – борщ, а ще Ірина сама пече смачні пироги.
Богдан, 15 років – навчається в ліцеї, займається вільною боротьбою. Завжди допомагає батьку по господарству, особливо з ремонтом машини.
Олена, 16 років – цього року закінчує 9-й клас, пишається своєю великою родиною, любить малювати, займається образотворчим мистецтвом в музичній школі та пече смачні пряники.
Каріна, 19 років – цього року планує вступити в Білгород-Дністровське педучилище. Каріна навчилася у мами пекти справжню «точену» – витяжну міліну, і часто балує родину цією болгарською національною стравою.
Усі діти звуть Юрія і Клаву мамою й татом та вважають своїх батьків найкращими у світі.
Читайте також:
