Вересень 1924 року назавжди залишився в пам’яті Південної Бесарабії як період напружених і драматичних подій навколо невеликого містечка Татарбунари в Одеській області. За лічені дні місцеві протести селян переросли в широкий збройний виступ, який охопив десятки сіл і поселень регіону. Татарбунарське повстання стало однією з найрезонансніших сторінок історії Буджака. Його тлумачили по-різному: як масовий спротив румунській адміністрації, як спробу запровадити радянську владу або як приклад того, як великі держави використовували соціальне невдоволення у власних геополітичних інтересах. І сьогодні історики продовжують шукати справжні причини та наслідки тих подій.
Бесарабія між двома світами: чому регіон опинився на межі
Після Першої світової війни Бесарабія опинилася в епіцентрі міжнародних суперечок. У 1918 році ці землі опинилися під владою Румунії, проте таке рішення визнавали не всі сторони. Українська Народна Республіка та уряд гетьмана Павла Скоропадського відстоювали інакше бачення і вважали Бесарабію частиною українського історичного простору.
Для мешканців краю політичні розбіжності великих держав мали зовсім практичні наслідки. Південна Бесарабія була переважно аграрною територією, де більшість людей існувала завдяки землеробству. Реформи, які проводила румунська адміністрація, не виправдали сподівань багатьох селян, а економічні проблеми лише нарощували соціальне напруження.
Особливо складним виявився початок 1920-х років: посухи та неврожай спричинили дефіцит продовольства, а податкові навантаження ще більше роздратували селян. Багатьох також тривожив процес румунізації та обмеження вживання рідної мови в публічному житті. Значну частину населення регіону становили:
- українці;
- болгари;
- молдовани;
- представники інших етнічних груп.
Водночас інтерес до регіону проявляв і Радянський Союз, який теж не визнавав приєднання Бесарабії до Румунії. Радянське керівництво розглядало цей край як важливий стратегічний напрям і шукало шляхи для посилення свого впливу. Прикордонна зона поступово ставала полем діяльності спецслужб, агентів і політичних організацій. За дослідженнями, румунські служби безпеки регулярно фіксували проникнення через Дністер груп, пов’язаних із радянськими структурами: ці люди вели пропаганду, збирали інформацію та створювали мережі прихильників. Тож до 1924 року в регіоні назріло підґрунтя для великого конфлікту.
Історики підкреслюють: причини Татарбунарського повстання не зводяться до одного чинника. Це був комплекс проблем — соціальних, економічних, національних і міжнародних, що спільно призвели до вибуху.
Парк Татарбунарського повстання
Парк Татарбунарського повстання
Три дні боротьби: як розгорталося повстання
Перші тривожні знаки з’явилися вже 11 вересня 1924 року в селі Миколаївка. Після конфлікту між місцевими й представниками влади почалися напади на адміністративні установи: захоплювали зброю, нищили документи, і місцева адміністрація швидко втратила контроль над ситуацією.
Румунська влада відповіла арештами й підсиленням жандармерії, але це ще більше роздмухало невдоволення в сусідніх селах. Незадоволення поширювалося на територію сучасних:
- Білолісся;
- Струмка;
- Нерушая;
- Плахтіївки.
Тим часом організатори дій завершували підготовку до масштабної операції. Значну роль у ній відігравали підпільні структури, пов’язані з Комінтерном і радянськими спецслужбами. У ніч із 15 на 16 вересня почалася основна фаза повстання: кілька загонів одночасно атакували жандармські пости й адміністративні об’єкти у різних населених пунктах, а центром подій стали самі Татарбунари, які незабаром опинилися під контролем повстанців.
Після взяття містечка лідери виступу оголосили про створення «Молдавської радянської республіки» в складі радянської України. На адміністративних будівлях підняли червоні прапори, мешканцям повідомили, що Червона армія вже начебто наближається, щоб підсилити повстанців. Для багатьох селян така інформація стала потужним стимулом приєднатися до руху. У різних селах формували революційні комітети, загони самооборони та місцеву міліцію. За різними оцінками, загальна чисельність учасників сягала близько 6 тисяч осіб.
Повстанці намагалися паралізувати державні органи: руйнували телефонні лінії, забирали адміністративні документи, звільняли затриманих і встановлювали власний контроль над частинами району. Здавалося, рух набирає обертів. Однак сподівання на швидке втручання Радянського Союзу виявилися марними: Червона армія не перейшла Дністер, а румунський уряд розпочав масштабну військову операцію з використанням регулярних військ, артилерії й навіть кораблів.
Одні з ключових боїв відбулися 17 вересня біля станції Сарата, де повстанські формування зазнали важких втрат і відступили до Татарбунар. Уже 18 вересня повстання втратило організовану структуру: нестача боєприпасів, великі втрати та відсутність зовнішньої підтримки змусили більшість учасників скласти зброю. За три дні масштабний виступ завершився поразкою, але найтрагічніші наслідки ще чекали попереду.
Парк Татарбунарського повстання
Парк Татарбунарського повстання
Пам’ять, пропаганда та сучасна інтерпретація: чому суперечки не вщухають
Після придушення повстання румунська влада розгорнула велику хвилю репресій: в селах Буджака відбувалися арешти, обшуки й допити. За різними оцінками, було затримано близько 1600 осіб, а число загиблих і розстріляних сягало кількох тисяч.
Події викликали значний міжнародний резонанс: на захист заарештованих стали відомі інтелектуали та громадські діячі з різних країн — серед них були Альберт Ейнштейн, Теодор Драйзер, Ромен Роллан, Бернард Шоу та Томас Манн. Їхня позиція привернула увагу світової громадськості до трагедії в регіоні.
У 1925 році розпочався так званий «процес п’ятисот» — великий судовий розгляд учасників повстання. Румунська влада намагалася довести, що події були організовані радянськими агентами, тоді як захист наголошував на соціальній природі бунту.
Після встановлення радянської влади в Бессарабії у 1940 році інтерпретація подій кардинально змінилася: Татарбунарське повстання подали як героїчну боротьбу трудящих за возз’єднання з Радянським Союзом. У містах і селах зʼявлялися пам’ятники та меморіали, проводилися урочисті заходи, а тема активно висвітлювалася в літературі, підручниках і художніх фільмах. Саме тоді сформувався образ повстання як символу революційної боротьби.
У 1974 році, до 50-річчя подій, вийшов художній фільм “Гнів”, який через драматичну історію двох братів показував вересень 1924 року. Для зйомок були створені спеціальні декорації старих Татарбунар поблизу Ізмаїла, оскільки саме поселення змінилося з часом.
“Сучасні українські дослідники радянських спецслужб вважають, що Татарбунарське повстання — типовий приклад того, як органи державної безпеки СРСР використовували соціально-політичну нестабільність на прикордонних територіях сусідніх держав, зокрема Румунії, для реалізації тактики ‘малої війни’. За цією тактикою радянське керівництво намагалося підтримувати ‘вогнища світової революції’, демонструвати приклад ‘революційної війни за визволення пригноблених’, відвертати зусилля суміжних держав на придушення інспірованих повстань і тим самим дестабілізувати внутрішню ситуацію”, — зазначають в Українському інституті національної пам’яті.
Сучасні наукові погляди здебільшого узгоджуються в тому, що Татарбунарське повстання поєднувало елементи селянського бунту й зовнішнього впливу радянських структур. Справжнє соціальне невдоволення місцевих жителів стало підставою, яку використали зовнішні сили для досягнення власних цілей. Саме тому й сьогодні ці події залишаються предметом гострих дискусій: для одних вони — символ опору і несправедливості, для інших — приклад зовнішньої маніпуляції та втручання у внутрішні справи регіону.
Створено за матеріалами: 048.ua
