Чому зник Якір і до чого тут Рабін
До середини 1990-х ця вулиця мала ім’я Йони Якіра — радянського воєначальника. У процесі переосмислення радянського минулого міська влада ухвалила рішення прибрати його ім’я з топоніміки. Для нової назви обрали постать, чия біографія мала зв’язок з нашим регіоном.
Іцхак Рабін — п’ятий прем’єр-міністр Ізраїлю і лауреат Нобелівської премії миру. Але для багатьох одеситів він також «свій»: його мати, Роза Коен, довгий час жила в Одесі, перш ніж емігрувала.
У 1996 році Одеса стала першим містом за межами Ізраїлю, яке присвятило одну зі своїх вулиць пам’яті вбитого політика, назвавши її на його честь.
Перейменування було ініціативою тодішнього мера Едуарда Гурвіца. Це рішення мало не лише локальний, але й символічний, геополітичний відтінок: місто відреагувало на вбивство Рабіна і тим підкреслило свій статус як відкритого, космополітичного центру.
Цікавий нюанс: в Одесі закріпилась повна форма імені — Іцхака Рабіна, а не лише прізвище, що трапляється рідко серед міських топонімів.
***
Пам’ять на імена
«Что в имени тебе моем? Оно умрет, как шум печальный Волны, плеснувшей в берег дальний, Как звук ночной в лесу глухом.»
Автор цих рядків — Пушкін — помилявся у своїй категоричності: імена людей та ймення постатей, що ввійшли до історії, не повинні безслідно зникати. Їх треба пам’ятати. Інколи пам’ять потрібна не тільки для шани, а й для застереження: імена тих, хто зневажає людське життя і права, теж мають фігурувати в історичному дискурсі — аби їх згадували й засуджували, аби передавати це знання дітям і онукам.
Сьогодні нагадаємо про два імені, що надовго залишилися в топоніміці Одеси. Один приклад — Хаджибейський район, який до перейменування мав назву Малиновський. Нещодавно в інтернеті потрапив на коментар «журналістки», яка плутала назву і смішно трактувала її значення; тим часом Малиновський був маршалом Радянського Союзу, і така неточність демонструє, наскільки важливо зберігати історичну пам’ять коректно.
У тому самому районі була вулиця Якіра, яка тепер носить ім’я Іцхака Рабіна. Раніше вже публікувалися матеріали про «господарів» цієї вулиці; тепер вдалося зібрати додаткові цікаві дані про людей, пов’язаних із нею, та їхні долі, тож я вирішив повернутися до цієї теми.
І, звісно, коли розповідаєш сьогодні про лауреата Нобелівської премії миру Рабіна, який був убитий саме через свої зусилля щодо встановлення миру у надзвичайно напруженому регіоні, важко не згадати й про нинішніх претендентів на звання «миротворців», які люблять хизуватися своїми «досягненнями» у зупиненні конфліктів. Дехто звеличує власні «перемоги», часто замовчуючи або ігноруючи реальні, масштабні військові злочини поруч.
Яким був Йона Якір
Йона Еммануїлович Якір (1896–1937) — воєначальник епохи Громадянської війни, значний радянський військовий діяч, командарм 1-го рангу, що командував Київським військовим округом. Народився в Кишиневі в родині аптекаря. Навчався в Базельському університеті, потім у Харківському технологічному інституті, та з обох місць був відрахований через академічну невдачу. У 1915–1916 роках працював слюсарем на одеському заводі сільськогосподарських машин (завод Гена).
До революційних подій був політично неактивний, згодом вступив до партії більшовиків. З січня 1918 року — у Червоній армії; дуже швидко опинився на командних посадах, а з жовтня 1918 року став членом Реввійськради армії. У 1918–1919 роках очолював групу червоних військ у боротьбі проти донських козаків, що відкинули радянську владу. Водночас із собою пов’язують накази, спрямовані проти тих, у кого знаходили зброю або хто мав у господарстві більше однієї корови чи більше двох коней.
Їм перешкодив Будьонний, який усвідомлював, що жорсткі репресивні заходи лише підсилять повстання. У 1920 році Якір командував дивізією на польському фронті; тоді ж виникла його ініціатива щодо використання китайських загонів у каральних операціях, і він створив такий загін чисельністю близько 530 осіб. Ці підрозділи не брали полонених і виконували накази аж до жорстоких акцій проти мирного населення.
Фінансово «інтернаціоналісти» розраховувалися за рахунок грабунку місцевого населення, а Якір іноді відправляв частину грошей і навіть тіла загиблих родичам у Китай. Після громадянської війни він просувався кар’єрно по військовій та партійній лінії, був делегатом дев’яти з’їздів КП(б) України. У 1937 році його арештували за звинуваченням у шпигунстві та «ворожій діяльності»; після «суду» він був розстріляний того ж літа.
Не менш трагічними були долі його близьких: у 1937 році розстріляли брата Моріса (1902–1937), воєнінженера 3-го рангу; сестра Ізабелла провела десять років у таборах Магадана; розстріляли також родичів чоловіка сестри.
Дружину Якіра заарештували у 1938 році, у 1939-му засудили — вона провела 18 років у в’язницях і таборах. Натомість двоюрідний брат Яків Меєрзон (1899–1985) став радянським лікарем-хірургом, трансфузіологом, винахідником першого вітчизняного кровозамінника. Його тоді звинуватили у підготовці замаху на Сталіна, але дали «лише» 10 років ув’язнення; навіть у таборах він продовжував оперувати як хірург. Після звільнення у 1947 році його вислали на спецпоселення, потім знову арештували у 1949-му і тримали в слідчій в’язниці пів року, після чого він повернувся до життя в спецпоселенні.
Син Йони — Петро Йонович Якір (1923–1982) — відбув загалом 17 років у таборах. У 1937 році його заарештували за звинуваченням в «організації кінної банди» і присудили п’ять років як «соціально небезпечного елемента». Він перебував у колонії для неповнолітніх до 1942 року, потім був призваний у армію — служив у фронтовій розвідці. У 1944 році знову заарештали, а в 1945 році засудили до восьми років за контрреволюційну пропаганду й розголошення державної таємниці; відбував термін у Красноярському краї (1945–1953).
Після «хрущовської відлиги» для Петра відкрилися нові горизонти: у 1962 році він закінчив виш, влаштувався до Інституту історії АН СРСР і навчався в аспірантурі. Починаючи з 1966 року Якір разом з іншими дисидентами різко критикував брежнєвський курс на згортання десталінізації. У січні 1968 року він і кілька колег підписали звернення «До діячів науки, культури, мистецтва» з протестом проти ресталінізації й переслідування інакомислячих. У 1972 році його заарештували і засудили: отримав три роки ув’язнення та три роки заслання.
У 1974 році Петру дозволили повернутися до Москви; після цього він відійшов від активної громадської діяльності. За словами доньки Ірини, після звільнення він почав більше пити і помер у 1982 році від цирозу печінки.
Іцхак Рабін: українське коріння нобелівського лауреата
Іцхак Рабін (1922–1995) також загинув від кулі — але його смерть була вбивством, а не розстрілом у прискореному порядку. Рабін народився в Єрусалимі за Британського мандату і став першим прем’єр-міністром Ізраїлю, який народився безпосередньо на цій землі, а не емігрував туди. Батько Рабіна походив із села Сидоровичі в Іванківському районі Київської області.
Рабін був державним діячем і визначним політиком, військовим лідером, двічі очолював уряд Ізраїлю (п’ятим і одинадцятим прем’єром: 1974–1977, 1992–1995) і в 1994 році отримав Нобелівську премію миру.
Певні паралелі з сучасними політиками, які також другий раз очолюють свої держави й мріють про міжнародні нагороди, очевидні, але до Рабіна їм далеко. Під час Шестиденної війни Рабін, генерал у 33 роки і начальник Генштабу у 40, відіграв ключову роль у стрімкій перемозі Ізраїлю над кількома арабськими арміями.
До того він ефективно командував військовими операціями у війні 1948–1949 років, а з 1941 року, у 19 років, добровільно вступив до особливого бойового підрозділу; у 1945 році став заступником командира батальйону.
Рабін сам говорив, що «миру домагаються не з друзями, а з ворогами». Коли він помирився з політикою, а не з власними інтересами, це дозволило просувати ідеї, які виявилися надзвичайно непростими для суспільства. Наприклад, у кінці 1980-х — на початку 1990-х загострилася боротьба палестинців за звільнення від ізраїльської присутності. Як військовий він неодноразово застосовував жорсткі заходи, але як політик зрозумів, що нескінченний конфлікт не має простого воєнного вирішення.
У 1993 році відбувся важливий обмін листами між Рабіном і лідером Організації визволення Палестини Ясиром Арафатом: Арафат заявив про відмову від насильства та визнання Ізраїлю, у відповідь Рабін визнав ОВП. Це призвело до створення Палестинської автономії з передачею обмеженого контролю над частинами сектору Гази та Західного берега Йордану. Символом стала рукостискання Рабіна і Арафата — акт, що для Рабіна мав величезне психологічне значення.
Проте угоди з ОВП викликали поділ в ізраїльському суспільстві: одні вважали Рабіна героєм за прагнення миру, інші — зрадником. І серед палестинців теж не було єдності: частина їх підтримувала мир, частина — різко протистояла.
Мир не настав одразу: радикали з обох боків намагалися зірвати процес — атаки палестинських організацій на кшталт ХАМАС і напади радикальних ізраїльських поселенців. Домовленості були радше послідовними кроками, але не остаточним вирішенням — питання статусу Єрусалима, кордонів, поселень і палестинських біженців залишилися невирішеними. Це було радше тимчасове полегшення, а не довгострокове рішення конфлікту.
Рефлексії про крихкість мирних угод між Ізраїлем і палестинцями можуть підштовхнути читачів до порівнянь і роздумів про майбутні відносини України з її агресором.
На жаль, мирні зусилля Рабіна коштували йому життя. 4 листопада 1995 року, після виступу на багатотисячному мітингу на підтримку миру в Тель-Авіві, коли він підходив до своєї машини, по ньому було тричі вистрілено.
Вбивцею виявився Ігаль Амір, релігійний студент, який пояснив свій вчинок захистом народу Ізраїлю від угод з арабами. Амір отримав довічне ув’язнення плюс ще 14 років.
Що ж, доля організаторів та виконавців сучасного терору щодо нашої країни повинна стати предметом справедливого покарання й судового розслідування, а пам’ять про загиблих — невід’ємною частиною історії.
Читайте також:
- Рішення, що випередило декомунізацію: як вулиця Орджонікідзе в Одесі стала Розумовською
- Чому в Одесі провулок Матросова перейменували на Лобановського
Валерій БОЯНЖУ, Херсон-Одеса
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
