Якою має бути кутя?
— Моя сім’я зберігає родинні традиції, заповідані моєю матусею Любов’ю Миколаївною і бабусею Домною. І всього, що вони навчили мене насамперед приготування різдвяних страв, я свято дотримуюсь. Особливе місце на святковому столі займає кутя, яку ми готуємо за сімейним рецептом, — ділиться секретами Галина Георгіївна. — Спершу чоловік тре макогоном у макітрі пшеницю. Потім зерно сушимо, просіваємо від полови, варимо. Як казала моя матуся, зерно обов’язково повинно бути неподрібненим і непошкодженим, бо воно символізує вічне життя. І додаємо горіхи, родзинки, цукати, мак, мед.
Кутя має бути такою, щоб її було смачно і зручно їсти: щоб вона не текла з ложки, але й не була сухою.
Обов’язковою другою стравою на різдвяному столі є узвар. Галина Степаненко варить його із сухофруктів, заготовлених з літа із плодів свого саду. Здавна цей чудодійний напій вважається символом очищення тіла і душі.
Традиційно на Святвечір готують вареники — символ місяця, який допомагав землеробам висівати чи збирати урожай. Степаненки готують їх з кислою капустою. А ще бабця навчила свою онуку за особливим рецептом пекти картопляники (не варто плутати з дерунами) і паляниці з картоплею, свіжою капустою або вишнями.
Мати Галини любила робити вінегрет, обов’язково добавляючи у страву квасолю і кислу капусту.
— Доньки пішли моїми стопами, вивчились на вчительок і працюють в рідній школі. Мають аж по дві вищі освіти. Ми їм справили весілля, допомогли придбати будинки, — розповіла турботлива мати. — Як ведеться, навчила їх усього, а також прищепила любов до традицій, зокрема, народної обрядово-кулінарної спадщини предків.
Ясенівські різдвяні коржики
З давнини у селі різдвяні «коники» і «панянки» пекли виключно перед Святвечором. Хрещені батьки дарували їх «вечірникам». Для дівчат готували печиво у вигляді баринь, для хлопців – у вигляді коней.
Замолоду, коли мала з чоловіком 37 похресників (зараз носять вечерю лише семеро), обдаровувала дітей подарунками й цією смакотою.
Щедро приймають Степаненки десятки колядників, щедрувальників та посівальників, бо вважають, що побажання обов’язково здійснюються.
Традицію пекти обрядове печиво у вигляді коників, панянок і Віфлеємських зірочок Галина Степаненко також перейняла від матері та бабусі Домни Фомівни Паладій.
— Моя бабця народилася у 1905 році, прожила 75 літ. Ясенівські коники пекла і продавала з ранньої юності, перейнявши традицію від своєї матусі. Бабуся Домна була підприємлива. Пам’ятаю, як виробляли їх мої бабуся й мама, бо з дитинства допомагала їм у цьому, — повідала Галина Степаненко. — Тоді ми жили усі гуртом. І серед сільського жіноцтва панувала велика конкуренція. Господині пекли ляльок лише невеличкого розміру. Їх по-нашому називали «верховодець» і «пані», а ось зірочка називалась «крекетка». У людей були ще форми «голуба» і «півника», а у нас не було. Тож, щоб подолати конкурентів, моя бабуся після Другої світової війни замовила аж у Києві у якогось майстра 20-30-сантиметрові форми. Коли вони були готові, то вона, щоб їх забрати, цілий тиждень пішки прошкувала до столиці, а потім — назад.
Відтоді печиво такого великого розміру в окрузі пекли лише Паладії.
По пів тисячі смаколиків випікали щодня
Готуватися Домна Фомівна разом з невісткою та онукою розпочинали ще в грудні. Заздалегідь заготовляли якісне борошно, цукор і дефіцитний та вкрай необхідний інгредієнт — харчовий амоній (в народі його любовно називали «амоняк»). Тісто для коржиків бабуся робила сама, рецептом ні з ким не ділилася, лише з рідними.
— Щодня ми випікали по 500-600 штук різдвяних смаколиків. У мої обов’язки входило витягування готового печива з печі. Я вправно це робила і з великою обережністю складала продукцію у ящики, щоб, не дай Боже, не зламати. Це дуже важка праця. На другий день сідали розписувати коржики. Щіточки майстрували з сірника і вати. Червону фарбу бабуся робила з буряка, а в якості зеленої використовували аптечну зеленку. Готовий та запакований різдвяний товар продавала моя матуся Любов Миколаївна.
Потім матуся запропонувала мені займатися цим ремеслом. У ті часи це був досить вагомий приробіток. Бувало, по тисячі коників і панянок на передсвяткових базарах продавали. А згодом у магазинах з’явилося різноманітне печиво, мама померла, і традиція призабулася.
Якось, більш як два десятки літ тому, надибала дбайливо упаковані бабусині форми у старенькій хатині і вирішила потішити донечок. Розписувала коржики разом з дівчатками. Їм дуже сподобалося. Тож відтоді поступово відроджується сімейна традиція, у родині вже підростають допитливі онуки.
Можливо, ясенівський коржик стане брендом автентичного місцевого печива нарівні з ясенівською ковбасою. Й буде визнаний елементом нематеріальної культурної спадщини Одещини.
