Ключові моменти:
- Ярове має одразу три історичні назви
- Село заснували болгарські переселенці у XIX столітті
- Тут досі зберігають унікальні культурні традиції Буджаку
- Попри війну село бореться за майбутнє дітей
Чому місцеві часто кажуть Гюльмен або Дюльмен, як вдалося зберегти школу, чому свята тут не припиняються навіть під час війни і що найбільше хвилює жителів — щоб дізнатися відповіді, журналістка побувала в Яровому й поговорила зі старостою, медикам, педагогами, працівниками культури та простими мешканцями. Саме їхні розповіді, спостереження й факти лягли в основу цього репортажу.
Вигнання то в Румунію, то на Урал
За двадцять з гаком кілометрів від селища Бессарабське, на південному заході Одещини, по обидва береги мілководної річки Киргиж‑Китай розкинулося село Ярове. Місцеві ж іноді називають його Гюльмен або Дюльмен.
Перші жителі заснували поселення в одній балці разом із Вільним і Твардицею, але через епідемію лихоманки люди переселилися на інший берег річки. Вони оселилися на цілині — місцевість з суховіями, спекотними літом і холодними зимами. Господарювали тут традиційно: займалися землеробством, тваринництвом, птахівництвом і виноградарством — як інші народи Буджаку.
У період румунської окупації в селі діяли церква й початкова школа. Після встановлення радянської влади з’явився перший колгосп. На початку Другої світової війни село знову опинилося під румунською владою — молодь вивозили на будівельні роботи до Румунії.
Після приходу радянської влади мешканців звинувачували у зриві посівної та в допомозі ворогу — багатьох вислали в Сибір і на Урал. Деяким заможнішим родинам вдалося вирватися й переїхати до Румунії.
Після війни в Яровому створили три колгоспи, але навіть це не вберегло селян від голоду 1946–1947 років. На початку 1960‑х, коли болгарські родини реабілітували, частина людей повернулася. Поступово село почало відновлюватися: з’явилися двоповерхова школа й Будинок культури, дитсадок, фельдшерсько‑акушерський пункт, запрацювало сільгосппідприємство «Яровський».
«Одна біда — порожні хати»
Ярове зустрічає гостей доглянутою парковою зоною з дитячим і спортивним майданчиками та яскравими клумбами.
В центрі все поруч: школа, Будинок культури, крамниці, кафе, дитсадок, будівля старостату та офіс сільгосппідприємства. Поруч із церквою — альтанка для відпочинку, далі — стадіон, школа, ФАП. На клумбах повсюди троянди: звідси й народна назва Дюльмен.
— У нас гарне село. Одна біда — багато порожніх будинків. Мабуть, майже в половині господарств ніхто не живе, — ділиться староста Яровського старостату Петро Кічук. — Ми налаштовані працювати й думати позитивно. До війни встигли зробити капітальний ремонт ФАПу, а два роки тому відкрили пожежну станцію «Ярове», яка обслуговує п’ять сіл — Вільне, Рівне, Виноградівку, Лужанку та Ярове.
У селі налагоджене водопостачання і вуличне освітлення.
— Дороги у нас непогані, що для села рідкість. Хоча трасу до Бессарабського розбили фури. Із Ярового щодня курсують автобуси до Одеси та Бессарабського. Загалом у нас усе є, крім роботи й молоді. Ситуація складна — цього року в селі народився лише один малюк. Село вимирає, — з жалем додає староста.
Церкву збудував на пам’ять про батька
Особливістю села є дерев’яна церква на честь Георгія Переможця з різьбленим іконостасом та великою вирізаною іконою святого.
Наш співрозмовник — знаний у краях Дмитро Чиканчі. Він уже 45 років працює у сільгосппідприємстві «Яровський», із них 25 — на посаді директора. Саме його ініціатива стала поштовхом для спорудження храму в 2012 році.
— Я родом із Виноградівки. Мій батько Дмитро на початку 1960‑х захищав місцевий храм, коли наказали його зруйнувати. За це його ув’язнили. Після смерті батька я пообіцяв собі збудувати церкву, — розповідає Дмитро Дмитрович.
На місці майбутньої церкви раніше була крамниця — залишилися лише стіни. Допомагав керувати будівництвом священник із Виноградівки, отець Олег.
— Люди долучалися, чим могли: приносили килими, старовинні ікони, працювали на будівництві. За рік звели чудову церкву й впорядкували територію. Тепер перед початком жнив освячуємо техніку та запрошуємо священника на свято збору врожаю, — каже Дмитро Дмитрович.
Не вистачає ліків — аптеки немає
Фельдшерсько‑акушерський пункт у Яровому теж прикрашений трояндами. Після капітального ремонту ФАП має зручний пандус і виглядає доглянуто. Тут працюють медсестри сімейної медицини Олександра Дундер і Тетяна Беріл, а також молодша медсестра Лідія Пєнкова.
За словами Олександри, у ФАПі є все необхідне для надання первинної допомоги, але в селі немає аптеки.
— Добре, що є гуманітарні поставки ліків. У громаді багато людей старшого віку, викликів вистачає. Старенькі не завжди можуть доїхати в Бессарабське, доводиться нам докуповувати необхідні препарати, — кажуть медсестри.
Школу відстояли, але дітей стає менше
У перший рік повномасштабної війни школу в Яровому позбавили статусу «ліцей» через брак учнів. Мешканці почали активно відстоювати заклад — писали звернення та добивалися повернення статусу. Коли постало питання про переведення школи на початкову, громада не погодилася — Яровську гімназію зберегли.
— Ми єдина школа в громаді, де, окрім обіду, діти отримують ще й гарячий сніданок. Обіди безкоштовні, сніданки оплачують батьки — так вирішив батьківський комітет, — пояснює директорка гімназії Лариса Числаджі.
У вересні до школи підуть лише 45 учнів, з них 9 — першокласників. У закладі вже немає другого та шостого класів, а цього року в гімназії було всього три випускники.
Поруч зі школою розташований дитсадок «Ромашка», який відвідують 13 дітей. Взимку для економії садочок переводять у шкільну будівлю.
Тут співають чотирма мовами
Яровчани не лише шанують традиції — вони їх підтримують у побуті. Діти знають народні календарні святкування, традиції роботи на городі й відпочинку в потрібні дні. А ще в селі багато талановитих людей: у Будинку культури діють два народні колективи — танцювальний «Азалія» й фольклорний «Гюльмянка». Вони виступали в Австрії, Болгарії, Молдові й неодноразово ставали лауреатами фестивалю «Таланти твої, Україно».
Понад пів століття Будинком культури керує Матрона Занфірова.
— Колектив «Гюльмянка» діє майже п’ятдесят років, а його учасницям уже за шістдесят. Ми співаємо народні пісні болгарською, українською, молдавською та гагаузькою. Танцювальному колективу «Азалія» приблизно три десятиліття, його очолює хореограф Тетяна Топал. Репертуар включає болгарські, українські та сучасні постановки, — розповідає Матрона Занфірова.
В країні війна — навіщо свята?
У Яровому відзначають всі важливі дати — від Різдва до Лазарового дня, який є болгарським народним святом.
— Наше головне свято — День села, що проходить у день святого Георгія, 6 травня. Тоді на стадіоні влаштовуємо фестиваль і чекаємо гостей. Обов’язково є частування: великі казани курбана і наша традиційна страва — «агнешка дроб‑сарма» (каша з булгуру з баранячими нутрощами), — розповідає директорка Будинку культури. — Для приготування цієї страви запрошуємо найкращих кухарів села. А яке ж свято в Буджаку без вина та ярмарку?
— За гроші, що збираємо під час свят, формуємо посилки й відправляємо на фронт — нині сорок наших односельців воюють, — каже пані Матрона. — Дехто питає: у країні війна, навіщо святкувати? Я переконана: саме зараз ці події потрібні, щоб відчути єдність і не залишатися наодинці з тривогою та тяжкими думками.
Цікавий факт
У Ярового є власний герб і гімн «Ах, Гюльмян», слова й музику до якого написала місцева письменниця та краєзнавиця Марія Дєнєва.
Довідка: Звідки пішла назва?
За переказами, спочатку село планували назвати Казаяк, бо місцевість нагадувала лапу гусака (турецькою «лапа гусака» — казаяк). Але неподалік уже було поселення з такою назвою, тож дали іншу — Гюльмен, на честь рідного болгарського села. У степах тут росло багато диких троянд — турецькою «троянда» — дюль. Тому згодом прижилася й назва Дюльмен. Так стали використовуватися відразу дві народні назви — Гюльмен і Дюльмен.
- У 1830 році 88 родин із болгарського містечка Гюльмен (нині Роза) оселилися в буджацьких степах.
- У 1918 році Бессарабія опинилася під румунською окупацією.
- У 1944 році встановлено радянську владу.
- У 1945 році село офіційно перейменували на Ярове.
Раніше ми розповідали про закриття шкіл і садків у деяких селах Одещини та про те, як виживають Червоне та Єлизаветівка.
Читайте також матеріал про те, як у громаді на Одещині кожна гривня людей перетворюється на три: досвід Буджака.
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
