Ключові моменти:
- Під час окупації Тетяна Сергієнко пережила холод, голод і небезпечний виїзд.
- Майже два роки у Британії не втамували туги за домом.
- У Рені художниця облаштувала сад із 70 кущами троянд.
- Тепер вона малює квіти й опікується п’ятьма собаками та чотирма котами.
У Рені на березі Дунаю Тетяна Сергієнко відтворила свій квітучий простір після втечі з рідного Приазов’я та тривалої розлуки з домом.
Журналістка Антоніна Бондарева познайомилася з художницею в Ренійському музеї. Тетяна прийшла туди з пропозицією виставки, а згодом запросила гостю в дім.
За стінами, прикрашеними її полотнами, і серед трояндової алеї та врятованих тварин розкрилася історія жінки, яка пройшла крізь окупацію і не відмовилася від бажання бачити красу.
Чергу за хлібом займали до світанку
З 24 лютого 2022 року мешканці Маріуполя та довколишніх селищ опинилися між двома загрозами: або залишатися під окупацією, або прориватися на підконтрольну Україну територію. Другий варіант вимагав перетнути фронт.
«Люди їхали до Запоріжжя через наше селище: хтось у капцях, хтось у халатах, — згадує Тетяна. — Вони вискакували з палаючих будинків у тому, в чому були. У нашому селищі не було ні води, ні світла, ні газу. Порожні полиці. Розбиті лікарні. Тієї весни морози падали до мінус дванадцяти, ми ховалися в холодному підвалі. У хаті лишилася стара піч — інколи вона рятувала нас. Набирали відрами сніг і топили його, щоб отримати хоч трохи води. Їли мало. На все селище працювала одна маленька пекарня. Сільгосппідприємство поділилося борошном і пекли хліб. Видавали по одній буханці в руки. Чергу за хлібом треба було займати до світанку.»
Вона додає: «Поблизу було велике господарство з фермою. Молоко не мали куди здавати. Директор наказав роздавати його людям безкоштовно. Щодня привозили цистерну. Від холоду та голоду загострилися мої давні хвороби.»
«Ті шляхи для багатьох стали останніми…»
Навесні 2022-го Маріуполь і прилеглі селища змінювалися на очах. Там тримав оборону полк «Азов». Залишатися означало чекати на загибель під артилерією та авіацією. Тетяна ризикнула і вирушила на прорив у бік Запоріжжя, а далі — до Британії, де жили далекі родичі.
«Шляхи перекрили блокпости, — каже вона. — Та знайшлися відчайдушні місцеві водії, які польовими дорогами вивозили людей обхідними шляхами. З одним із таких ми пробиралися на Бердянськ. Це колись сонячне курортне місто вже не впізнавали. Я йшла й відвідала могилу мами. Простілась із нею. Щодня приходила на місце збору машин, де формували колони, щоб прориватися через палаючі ділянки на Запоріжжя. Вільних місць майже не було. Кожен рятував своїх. Нарешті знайшлося місце в одній автівці.»
Вона досі бачить перед очима поля, що мали зелений колір, але були в чорних плямах від вибухів. Уздовж доріг лежали міни. «Один хибний рух керма — і все. Ми потрапили під щільний обстріл. Один снаряд розірвався поруч. Чудом проскочили… А для багатьох ті шляхи стали останніми. На дорозі лишалися згорілі авто.»
Пошук домівки за картою: чому саме Рені?
У Запоріжжі розгорнули центр для біженців. Там Тетяні надали медичну допомогу. «Ноги відмовляли. Мене оглянули, дали таблетки, погодували», — каже вона. Поселили її тимчасово в дитсадку і потім відправили евакуаційним поїздом до Львова.
Далі — Польща, де її зустріли рідні, а потім Британія. Там діяла державна програма підтримки біженців: лікування, реабілітація, басейн. Вона прожила в Британії майже два роки. «Все було влаштовано, — згадує Тетяна. — Але туга за домом не відпускала. Я вирішила вертатися в Україну.»
Питання лишалося: куди повертатися, якщо Приазов’я в огні? Вона розклала карту України і згадала поїздку 2021 року до Одеси як подарунок на вихід на пенсію. У пам’яті й досі перебувала думка про Одещину.
«Я шукала місто з красивою назвою і мальовничою річкою. Так знайшла Рені на Дунаї. Побачила фото тендітного містка над водою і вирішила спробувати. Знайшла оголошення про оренду і приїхала. Оселилася на самісінькій околиці. Тут я нарешті сплю спокійно.»
Найцінніші скарби з окупованого краю
Ми сиділи на кухні в її хаті. Стіни прикрашали її картини. Пили чай із домашнім яблучним пирогом.
Знайомство почалося саме з полотен: Тетяна прийшла до музею з пропозицією виставки. Виявилося, вона раніше багато років працювала в регіональних медіа на півдні Донеччини. У райцентрі створила районне радіо. Її голос кожного ранку будив тисячі слухачів. Потім писала для районної газети.
Вона дістала пожовклі газетні вирізки зі своїми матеріалами та фото колективу. Ці речі пройшли разом із нею через вогонь. У валізі також збереглася збірка віршів маріупольських авторів з її поезіями. А найцінніше — чорно-біле фото батьків.
Сад, троянди і дев’ять веселих хвостиків
Сьогодні її хатина потопає у квітах. Вона посадила 70 кущів троянд різних відтінків перед фасадом та на городі.
Тут буяють іриси, ніжні лілії й різнокольорові садові рослини. Тетяна вирощує квіти і переносить їх на свої полотна.
«Я також виписала саджанці й розбила фруктовий сад: яблуні, груші, персики, виноград», — розповідає вона. Цього року дерева дали перші плоди. І полуниці було дуже багато.
Тетяна вирішила залишитися в Рені. Тут знайшла спокій і зміст.
Окрім саду, вона прихистила чимало тварин. У хаті вже жив один собака, коли вона переїхала. Потім у холодний лютневий вечір під хвірткою з’явилося крихітне цуценя. Воно так скавучало, що серце не витримало. Незабаром приблукав Нафаня — шкіра й кістки. Вона підгодовувала його. Одного разу він прийшов напівмертвий і весь у ранах. Вона вилікувала його і зробила ще одну будку.
Наразі в неї п’ять собак і чотири коти. З ранку до пізнього вечора вона працює в саду або піклується про пухнастих. Коли заходить вечір, бере пензлі і пише яскраві картини.
Квіти під час війни стали ще яскравішими
Жити мистецтвом Тетяна навчилася змалку. Раніше вона брала участь у виставках маріупольських митців. Навіть у далекій Британії не припинила малювати, і живопис допомагав їй боротися з тугою.
«Дім уряду влаштував виставку моїх робіт. Половину картин одразу продали», — показує вона фото робіт, що залишилися в Британії.
Ми запитали, чи змінилися її полотна під час війни. Вона відповіла коротко: «Вони стали ще яскравішими. Більше хочеться жити і бачити красу. Хочу, щоб виставка в музеї подарувала людям бодай трішки тепла і підняла настрій.»
Блакить Азовського моря на березі Дунаю
Серед лілій, троянд і яблуневого цвіту є одне особливе полотно: вітрильники на бірюзовій гладі. Вони символізують свободу й надію.
— Це ж Азовське море? — уточнюємо.
— Так, — усміхається Тетяна. — Наше рідне, тепле Азовське море. Найстрашніше — втратити свою малу батьківщину. Але я вірю: Україна відродиться і розквітне ще яскравіше.
Вона додає, що помічала за собою дивний дар передбачення.
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
