Росіяни з кінця вересня обстрілюють Запоріжжя авіабомбами, руйнуючи житлову інфраструктуру. Як місто намагається пристосуватися до бомбардування і що мешканці думають про росіян, – у репортажі журналістів РБК-Україна Юлії Акимової та Віталія Носача.
Вже більше тижня Запоріжжя – місто, що знаходиться за 30 км від фронту, обстрілюють КАБами. Російські війська збільшили дальність своїх авіабомб і тепер можуть діставати до цього облцентру. Практично жодного дня не минає, щоб КАБ не потрапив до житлового будинку, школи чи лікарні.
При цьому в місті мешкає близько 800 тисяч людей, деякі з них приїхали з гарячіших точок – прифронтових і вже окупованих територій. Запоріжжя намагається жити у своєму ритмі, у місті швидко ремонтують постраждалі від обстрілу будівлі, а ввечері люди ночують у укриттях.
Нова реальність Запоріжжя
Аркадій Григорович стоїть біля свого зруйнованого будинку та намагається підібрати слова. П’ять хвилин тому він сидів у дворі літньої кухні і меланхолійно пив чай, ставлячи чашку на блюдце на сусідній стілець. Спочатку ми побачили уламок будинку, потім маленьку надбудову за ним, а біля неї Аркадія Григоровича. Його двір увесь обріс виноградом, заставлений коробками з речима, а над дверима висить клітка з маленькою штучною пташкою. Ми попросили чоловіка розповісти про те, що сталося з будинком, і тепер він стоїть перед нами і намагається не заплакати. 25 вересня в його хату прилетіла російська авіабомба.
– Я був у часівці, дружина була в будинку. Дружина була у будинку, будинок починався тут. Все, що ось до стіни, все було на землі. Дружина вся в уламках, потрапила під камнепад, вся спина в гематомах, забила голову. Швидка приїжджала, сказала звертатися до лікаря. Але жінку не змусиш.
Те, що було будинком – стіна зі шматками шпалер та кут. Вікна часівки обшиті фанерою, а біля двору стоїть машина, що обгоріла. Її вже теж не відремонтувати, тільки на запчастини. Аркадій Григорович боїться, що не отримає компенсацію, бо будинок був дуже старий, а документи на нього датуються ще п’ятдесятими. Ми обіцяємо допомогти і говоримо про те, що російська армія продовжує воювати із мирним населенням. Чоловік сердиться і стискає руки в кулаках. “Я не знаю, це дебіли такі, що… Злочинці”.
– А Путін при цьому каже, що Запоріжжя – це російське місто. Що ви йому на це відповіли б?
– Бомби Москву! Це теж російське місто!
Аркадій Григорович тримається, але в якийсь момент махає рукою і його губи починають тремтіти. У цій ситуації важко щось сказати і на думку спадає банальне – головне, що вижили. Чоловік, почувши це, намагається посміхнутися й випрямити спину.
– Я згоден. І всі це кажуть, безумовно, звісно. Життя – це цінність, дана Богом, і зраджувати її – злочин. Але… Що є, то є.
Ми обіймаємо чоловіка і просимо триматися, а він обіцяє, що буде. Насправді іншого виходу, окрім як триматися, Аркадій Григорович не має. І він, і ми це знаємо.
***
Запоріжжя – місто з широкими проспектами, мостами, Дніпром та Хортицею між двома берегами, сьогодні дуже тепле та багатолюдне. Якщо не знати, що за 30 кілометрів по прямій фронт, а вночі місто закидають КАБами, здається, що життя тут кипить у звичному та мирному для нього темпі. Люди сидять на літниках кафе, гуляють парками з дітьми та їдять морозиво – південно-східна осінь це дозволяє.
Війна проявляється тут буденно, начебто теж підлаштувалася під ритм міста – ось тут купуєш собі каву на виніс, а поряд комунальники згрібають уламки вікон одного з торгових центрів, його зачепила вибухова хвиля. Звертаєш із проспекту у двір і бачиш продірявлений будинок – до нього потрапила авіабомба.
Один із таких будинків стоїть у густозабудованому дворі прямо неподалік від парку. Ми приїхали того ранку, коли на нього скинули КАБ. На третій рік великої війни картина звична, але така ж моторошна – чорний від кіптяви двір, каркаси машин, уламок дерева і будинок. Він завжди найстрашніший, бо там щойно були люди. Їхні сліди видно в шматках квартир, які тепер звисають над жовтим екскаватором – чиїсь настінний годинник, полиця з тарілками, які дивом уціліли, розмальовані дітьми шпалери. Інтимні, домашні речі, які ти бачиш, якщо тебе звуть у гості, раптом опиняються на загальному огляді.
У цьому будинку на щастя ніхто не загинув. Останню жінку, яку не могли знайти, дістали з-під завалів за годину до того, як ми туди приїхали, вона у тяжкому стані, але жива. Пошуково-рятувальні роботи закінчено, тепер розгрібають завали, спилюють дерева та розчищають територію. Голова Запорізької ОВА Іван Федоров, який приїхав на місце події, розповідає про будні міста.
– Весь минулий тиждень, з понеділка, вперше за всю історію Запоріжжя стали обстрілювати КАБами. За цей час понад 30 ударів КАБ по житловій зоні Запоріжжя. На сьогодні у нас зафіксовано 300 пошкоджених будинків, кількадесят повністю знищено. Так минув тиждень обстрілів КАБами.
Причина чому російські війська вирішили чомусь обстрілювати Запоріжжя авіабомбами, банальна – вони змогли до нього дотягнутися. Якийсь час тому росіяни збільшили відстань, з якої можуть обстрілювати авіабомбами, і зрозуміли, що дістають до Запоріжжя. А якщо дістають – значить треба бити.
***
Близько третьої ночі в місті починає звучати сирена. Ми спускаємося в укриття під будинком. Це ціле бомбосховище, яке збудували ще в середині минулого століття. Його коридори, тунелі та кімнати ніби віддзеркалюють будинок над землею і йдуть у різні боки, розростаючись у великий підземний вулик.
В укритті пахне вогкістю, над головами висять гірлянди з павутиння. У деяких кімнатах сплять люди – ми сидимо на пластикових стільцях та чуємо, як вони спокійно соплять. Сьогодні вони обрали виспатися та не орієнтуватися на сигнал тривоги.
Періодично до укриття заходять місцеві. Двоє з них – чоловік та жінка, сідають біля нас. У жінки в руках папка з документами, а чоловік тримає полотняну сумку з їжею. Сигналу тут майже немає, але іноді вдається оновити месенджери.
– Що там пишуть? Летять КАБи?
– Так, у район. Сволоти.
Цієї ночі авіабомби били по області, а місто могло відіспатися. Через день росіяни вдарять по Запоріжжю вдень – знову по житлових кварталах.
***
Насправді знайти у Запоріжжі велику кількість зруйнованих будинків складно – їх дуже швидко відбудовують. Чоловік, з яким ми їздимо, вказує нам на відремонтовані будівлі – вони рясніють плямами нових фасадів та білосніжних вікон.
– Ми відбудовуємося, щоб людям було затишніше, серед уламків жити не хочеться. І так війна.
Але деякі будинки все ще чекають на свою чергу. В одному з них мешкає Людмила Іванівна. Вона погоджується показати свою квартиру, яка постраждала від прильоту. Жінка відчиняє двері, киває на обвалену штукатурку в під’їзді і розповідає про долю будинку.
– Вирішується питання, чи можливе відбудова цього будинку чи його потрібно знести до чортової матері. Давно вже час.
Усередині квартира виглядає так, ніби її хтось узяв і щосили довго тряс. У ванній та на кухні попадала плитка, місця, де до цього були вікна, обшиті фанерою, тож у квартирі темно як уночі, хоч на вулиці сонце. У будинку не залишилося жодного цілого скла чи дзеркала.
– Ви користуєтесь ванною?
– А чого я користуватимуся, якщо немає газу? Я вже ходжу як чорт брудна, помитися нема де. Сказали, невідомо, коли буде газ.
Кухня в зеленій плитці та зі штучними квітами, закрученими навколо труб опалення, виглядає побитою. Людмила Іванівна хоче показати одночасно все, тож трохи метушиться. Коли біля будинку гримнуло від прильоту, вона лягала спати. Квартира буквально вибухнула склом – жінка дивом не постраждала.
– Сипеться, я не можу зрозуміти! У мене навіть у думках такого не було! Я швидко схопилася, скотилася з ліжка, а тут уже уламки, я не можу знайти взуття, ходжу босоніж! Прийшла сюди, сіла. А толку, що я тут сіла? Воно і тут все валиться.
Вона веде нас у вітальню, де стоїть сервант із осиротілою рамою. Людмила Іванівна, мабуть, дуже любить свій сервант і показуючи його побитий бік, кладе на нього руку, ніби намагається вилікувати.
– Мені один товариш каже – виноси його на смітник, я кажу, здрастуйте, Олексію, а як же я буду?…
Ще два будинки, які постраждали від прильоту КАБу, схожі на маленьку реконструкцію знаменитих одеських двориків. Це двоповерхові будинки із загальними балконами, які йдуть суцільним коридором. Місцеві жителі – переважно літні, виходять на ці балкони та перемовляються один з одним.
Ми підходимо до пари жінок, які побачили нас ще за кілька метрів, але не подали виду. Одна з них сидить на балконі, спершись на ціпок, а друга стоїть біля неї. Вони раді поговорити та розповісти про свої біди, головна з яких зараз – війна.
– Я з паличкою навіть зі сходинки не зійду, лежу на ліжку. Що Бог дасть.
– Ми хоч уночі вдома ночуємо, а у людей побилися вікна, нічого немає.
На питання “Чи стало гірше?” бабусі знизують плечима і кажуть “Ну, вчора не бахало”. Зважаючи на все, у новій для Запоріжжя реальності один день без вибухів – це хороший день. Поки ми говоримо, до сусіднього входу йде жінка з папкою і бабусі швидко втрачають інтерес до нас. “Тамара, там лічильники перевіряти прийшли!”
З нами залишилася бабуся з ціпком і ми ставимо своє запитання.
– Путін каже, що Запоріжжя – російське місто, щоб ви йому сказали?
– Дитино, мені 92 роки. Можу йому дулю показати.
.
