– Хочу, щоб ви порівняли залученість українців на початку війни та зараз. У багатьох було прагнення виходити та говорити про війну. Як це зараз відбувається у Німеччині?
– Дійсно, з початком повномасштабного вторгнення багато українців приїхали в Німеччину і перебували у стані шоку. Вони виходили на мітинги та протести, намагалися щось робити. Було питання: «Що я можу зробити, щоб це зупинити?» Зараз, коли пройшло вже два з половиною роки, звісно, є зміни – людей виходить менше. Але, наприклад, на такий захід, як День Незалежності, приходить більше охочих, адже це не мітинг, а наше загальне свято, де хочеться зібратися. У перший рік ми зібрали близько п’яти тисяч людей, у другий – три тисячі, а цього року – лише півтори тисячі українців.
Праворуч – Наїля Перова
– Наскільки змінилися бажання та потреби біженців за ці роки?
– Безумовно, є люди, які втікали і навіть не розуміли, куди потрапили. Інші ж прагнули виїхати та скористалися можливістю. Дехто, незважаючи на обстріли, хоче повертатися додому, але їх зупиняють діти та власні страхи. Є також ті, хто вирішив залишитися в Німеччині ще на деякий час. Це залежить від різних причин, зокрема, у когось діти почали ходити в школу. У мене, наприклад, 18-річна донька, яка навчається тут, і ми розглядаємо можливість отримання освіти, що дасть їй вибір у майбутньому. Бо я розумію, що в Україні отримати освіту зараз – дуже складно.
– Які можливості дала вам Німеччина?
– Німеччина дозволила мені займатися волонтерською роботою протягом двох з половиною років. Якби я залишилася в Україні, то не змогла б стільки часу приділяти волонтерству. В Україні це складніше, адже там постійно літають ракети, і ти маєш думати про те, як прогодувати родину, оплатити комунальні послуги. Я дуже вдячна Німеччині за цю «подушку безпеки»: медичне страхування, мовні курси – все це фінансується державою. Це дає можливість жити на рівні.
– Як ви думаєте, чи багато людей використовують ці можливості з планами на майбутнє?
– Все залежить від визначеності. Є країни, в яких краще, безпечніше і фінансово легше. Але важливо, де твій дім. Я б сказала, що близько 80% людей повернуться, як тільки війна закінчиться перемогою України і можна буде безпечно ходити на роботу, відводити дітей до школи. А 20% залишаться, і я поки що себе до них відношу. Я розумію, що поки тут можу більше зробити для України і поки моя донька потребує підтримки, я буду тут. Але я дуже люблю Одесу і хочу повернутися, як тільки війна закінчиться.
Читайте також: Два роки не вдома: як склалось життя українських біженців за кордоном
– Наскільки складно українцям знайти роботу в Німеччині?
– Це залежить від рівня володіння мовою. Щоб обіймати посади за фахом, потрібно мати високий рівень німецької. Я не знаю багатьох людей, які за два з половиною роки вивчили мову до такого рівня, щоб підтверджувати свої дипломи. Але такі люди є, і це надихає. Проте, якщо потрібно працювати вже зараз, то це часто обслуговуючі професії. Багато українців звикли працювати, а не залежати від соціальних виплат. Також багато жінок з дітьми встигають займатися волонтерством і працювати.
– Яке зараз соціальне забезпечення для тимчасово переміщених осіб?
– На всі необхідні потреби вистачає. Наприклад, 538 євро на дорослу людину в місяць. Є пункти видачі безкоштовної їжі, соціальні магазини з дешевими товарами. Допомога достатня для нормального життя, але без можливості на якусь розкіш.
– Які основні відмінності між життям в Україні та Німеччині?
– Це безпека та соціальний захист. Ви не побачите великих загроз, тут немає відеоспостереження, люди поважають приватну власність. Це важливо для всіх. Безпеку, яку відчуваєш у Німеччині, звісно, хотілося б мати вдома. І соціальний захист також дуже важливий. Тут, якщо людина залишиться без роботи або станеться якась проблема зі здоров’ям, вона захищена. Люди, які виходять на пенсію, захищені, вони виглядають, звісно, зовсім по-іншому, ніж у нас. Тобто нам до цього ще треба дорости і сформувати це.
– Наскільки комфортно бути українцем у Німеччині? Чи є зіткнення з росіянами?
– Вони продовжуються і вони будуть, поки буде війна. Однак ці випадки можуть бути різними. Нещодавно ми були, наприклад, зі своєю організацією в місті Кіль в Німеччині, де збирались люди, які волали за «роззброєння», за дружбу з росією. Частіше бувають випадки, коли різні організації активістів називають нацистами. І це, знову ж таки, наратив росії, тому що вони говорять за це давно. На жаль, Німеччина саме така країна, яка дуже гостро реагує на такі звинувачення через свою історію.
– Яка зараз основна направленість у вашій волонтерській діяльності? І чи долучаються до неї німці?
– Ми продовжуємо стабільно робити три невеликі мовчазні акції на тиждень в різних локаціях Гамбурга. Виходимо на вулиці Гамбурга з плакатами, де розповідаємо про обстріли, які відбуваються в Україні. Також робимо якісь екстрені великі заходи. Приємно те, що до нас дійсно почали доєднуватись німці і допомагати з нашими проектами. Наприклад, ми постійно збираємо дрони, і вони також долучаються. І фізично, і фінансово. Тож ми зробили вже 60 пташок, які відправили нашим військовим. Напевно, вже прийшло розуміння, що війну не можна зупинити гуманітаркою, одягом, їжею, іграшками для дітей. Ми не нападаємо на чужі території, але для того, щоб захиститися від зброї, нам потрібна зброя, нам потрібні РЕБи та дрони. Ми говоримо про це з німцями, і зараз я бачу набагато більше розуміння.
Але дійсно мені б хотілося, щоб більше українців за кордоном донатили. Лише в Гамбурзі живе 47 тисяч українців. І я завжди кажу – якщо б українці нічого не робили, не виходили на акції, не плели сітки, не заливали свічки, але один євро в місяць виділяли зі свого бюджету на донат, то це було б 47 тисяч євро. А скільки українців знаходиться за кордоном? Про це треба пам’ятати українцям, і не зупинятися донатити.
