Писанки з різних місць знову набувають життя в умілому виконанні аккерманської майстрині Наталі Мальованої. На її майстер-класах дорослі й діти опановують старовинні техніки розпису видутих яєць натуральними барвниками, крок за кроком занурюючись у символіку найбільшого християнського свята та у глибокі традиції рідного краю. Одне з таких благодійних занять відвідали місцеві журналісти. Від першої писанки, присвяченої синові-військовому, до професійних уроків і волонтерської діяльності — це історія про те, як учителька початкових класів перетворила хобі на покликання, передаючи знання іншим і доводячи, що повернення до коріння здатне зцілювати душу.
Мерехтіння свічок, аромат розтопленого воску та підготовлені інструменти. На столі — білий папір, сушені трави, видуті яйця та тонкі писачки, якими наносять орнаменти на шкаралупу. Поруч, неначе підказки з минулого, лежать листівки з колекції Музею Івана Гончара з зображенням писанок різних регіонів України. У невеликому залі місцевого артпростору оживає історія…
Наталя займається писанкарством три роки. Проте шлях від захоплення до професійного володіння писачком почався значно раніше — під час поїздки у Львів. Свою першу писанку майстриня присвятила синові, який тоді повернувся з АТО; сьогодні він захищає країну на Харківщині, а його вагітна дружина чекає на нього в Одесі, Одеська область.
«Близько восьми років тому я гуляла Шевченковим Гаєм і зайшла в одну з хатинок, де працювали майстрині. Я сказала, що хочу навчитися писати писанку. Мене запитали: “Кому ви хочете її присвятити?”. Я відповіла: “Синові”. І мені радили: “Пишіть дубові листочки”. Так і почалося», — згадує майстриня.
Ті дубові листочки на тендітній шкаралупі тоді були просто материнським дарунком і теплим спогадом. Справжнє занурення у традицію почалося вже під час повномасштабного вторгнення: війна змусила Наталю та її подругу Галину шукати способи бути корисними, що привело їх до волонтерської праці. Спочатку вони плели маскувальні сітки для військових, а згодом почали ділитися творчими навичками з дітьми, проводячи майстер-класи в міському парку та збираючи пожертви на потреби армії.
«Нам дуже хотілося допомагати фронту — родичі на війні, і вся країна нам рідна. Але здоров’я не дозволяло щодня плести сітки, тож ми вирішили передавати свої вміння іншим. Галя — рукодільниця, я люблю сам процес. Ми виходили в парк і робили мотанки, сподіваючись, що люди з дітьми підходитимуть. Так трохи заробляли на матеріали для сіток», — розповідає Наталя.
Ідея не одразу прижилася серед молоді, зате знайшла підтримку в старшого покоління. Під час одного з таких занять представниця місцевих психологів привела групу людей — саме тоді й з’явилася назва творчої майстерні Наталі та Галини:
«Одна з психологинь привела групу на наш майстер-клас. Після заняття нас запитали: “Як вас назвати?”. Ми ще не мали імені. Я відповіла: “Я — Наталя Мальована, а вона — Галина Півень. Мальований півень”. Так і з’явилася назва», — посміхається майстриня.
Згодом майстрині почали проводити заняття щосуботи в кав’ярнях та артпросторах міста, паралельно вивчаючи різні види народного ремесла. Пізніше Наталю запросили вести гурток у Центрі дитячої творчості — і захоплення переросло у професійну справу. Для цього вона багато працювала над собою:
«Мене привабила програма гуртка “Народні ремесла” — там і мотанкарство, і писанкарство, і в’язання, і ткацтво. Частину навичок я вже мала, інше довелося вивчати. Мені допомогли відеоуроки та онлайн-курси сучасних майстринь, наприклад, уроки Тетяни Коновал. Я підписалася на навчальні матеріали і постійно поповнюю багаж знань», — розповідає вчителька.
Коли Наталя почала глибше вивчати традиції, дитячі спогади, які колись здавалися їй байками батька, склалися в цілісну картину. Вона згадує, як не вірила оповідям про писанки, що їх розписували біля печі соломинкою:
«Батько казав, що колись писали соломинкою біля печі: розписували воском, потім клали яйця в піч, віск розтавав і потрапляв у вогонь — тоді його витирали. Я не вірила, бо думала, як таке може бути. Але, вивчаючи ремесло у сучасних майстринь, я зрозуміла, що саме так це робилося: свічка була дорогою, тому використовували жарини й писали вночі, коли можна було розігріти віск», — ділиться вона.
Мати Наталі натомість наполягала, що яйця завжди фарбували в цибулинні — і на цьому у їхній родині дослідження етнографії закінчувалися. Лише згодом, досліджуючи в мережі бессарабські зразки писанок, Наталя знайшла підтвердження батькових розповідей і змогла по-новому поглянути на своє походження:
«Коли я шукала варіанти в інтернеті, натрапила на зразки з певними крапочками та орнаментами і побачила підписи чужими літерами — угорськими. Батько казав, що баба була з угорців. Так поволі історія сім’ї склалася: традиція писанкарства могла прийти саме з тієї сторони. І коли я почала брати уроки, мені відкрилося, як наше коріння проростає в орнаментах», — розмірковує майстриня.
Ті самі «крапочки» — один із найглибших символів у писанкарстві з кількома значеннями:
«Якщо ви бачите на писанках дрібні крапки, знайте: це — зернятка, що проростуть. Таким символом бажали щедрого врожаю», — пояснює Наталя.
Водночас у народній уяві є й інше тлумачення цього знака — як материнських сліз:
«Існує легенда: коли Божа Матір дізналася про страждання свого Сина, вона готувалася до Великодня і розписувала яйця, плачучи. Її сльози падали на шкаралупу й застигали — так і з’являються крапочки, що символізують ті сльози», — розповідає майстриня.
Окрім крапочок, на писанках завжди зображували рослинні й інші символи, кожен із яких ніс певну оберегову силу: бажання щастя, добробуту, здоров’я й сили тому, кому дарували писанку.
«Можуть бути сонечка, грабельки, вітрячки, а також рослинні мотиви. Якщо бачите схоже на сосонку — це дерево життя, бажання добробуту й роду», — пояснює майстриня.
Іноді писанки закопували в землю, аби земля віддячила добрим урожаєм, або під плодовим деревом — щоб збулося бажання про народження дитини:
«Колись писали на сирому заплідненому яйці, дивилися на сонці, чи воно запліднене. Писанку клали під дерево — вірили, що так може здійснитися мрія про дітей», — ділиться Наталя.
Писанкарство, як наголошує майстриня, — це не лише українська спадщина: подібні техніки зустрічаються у молдаван, угорців, словенців та інших народів. Про давнину цього ремесла важко сказати певно — шкаралупа не зберігається тисячоліттями — тож ми маємо лише припущення про давні витоки.
«Писанкарство притаманне різним народам. Дехто каже, що писанки роблять тисячі років, але це складно довести через природу матеріалу», — пояснює вона.
Колись для фарбування використовували все, що давала природа: квіти, ягоди, кору дерев, інколи навіть комах. Із науково-технічним прогресом у XIX столітті на зміну рослинним барвникам прийшли хімічні, які давали швидший результат. Проте Наталя й сьогодні готує барвники власноруч — з того, що збирає в полі чи купує на ринку: відвар деревію та чорнобривців дає тепле золото, бузина — сині та фіолетові відтінки. Для багатьох рослин потрібні природні закріплювачі — галуни, щоб барвник устоявся на шкаралупі; марена ж сама дає насичений червоно-вишневий колір.
«На минулорічних майстер-класах була жінка, яка розповіла, що її мама писала писанки й згадувала галунки — отже, у нашому регіоні ця традиція ще жива», — каже Наталя.
Писанки нашого регіону мають характерну рису — рожеве тло, яке вирізняло їх серед інших образів:
«Є така комаха — червець — яка давала рожеве забарвлення; її колись шукали спеціально. Також привозили сандалове дерево та інші барвники, які давали червоні й рожеві відтінки. Оскільки наш край — перехрестя торгівельних шляхів, різні барвники потрапляли й сюди», — пояснює майстриня.
Деталі та особливості регіональних зразків фіксували ще в кінці XIX століття. Тоді вчений Володимир Ястребов зі своїми учнями збирали у селах приклади писанок і зберегли опис тогочасних традицій. Саме завдяки таким записам сьогодні є змога відтворювати давні орнаменти власноруч.
«Учні Ястребова роз’їжджали по селах і збирали у бабусь зразки писанок. У кінці XIX століття ремесло почало згасати, але старші показували, як писали раніше. Багато зразків, зібраних у тодішній Бессарабській губернії (нинішньому Білгород-Дністровському районі), мали рожеве тло», — додає майстриня.
Завдяки дослідженням і описам вдалось зберегти традицію — і сьогодні ми можемо відтворювати її в повному обсязі.
Кожна писанка, створена руками Наталії, має для неї важливе значення. Вона визнає, що процес творення може лікувати зранену душу. Окрім збереження зв’язку між поколіннями, писанкарство для неї — це своєрідна терапія, спосіб не загубитися серед важких новин сьогодення:
«Одну з писанок я робила за майстер-класом іншої майстрині — вона мала бути з червоно-жовтими пелюстками на чорному тлі, але вийшла пораненою. Коли дивлюся на неї, згадую той свій стан — це як відбиток душі», — ділиться Наталя.
Під час занять із дітьми писанкарство відкривається по-новому: хоча молодші не завжди довго сідають за роботу, дехто переживає процес дуже глибоко. Наталя згадує один із останніх уроків, який особливо вразив її:
«Я запропонувала дітям зробити обереговий ланцюг і показала писанки з різних областей. На занятті була дівчинка з соціально незахищеної родини. Вона запитала: “А це писанка з Запоріжжя? Мій тато звідти. Можна я зроблю татові?”. Я відповіла: “Звичайно”. І вона писала писанку для батька», — розповідає викладачка.
Наталя переконана: найважливіше — щоб люди усвідомлювали, що стоїть за цією традицією. Вона прагне, аби кожен, хто бере в руки видуте яйце й писачок, відчував зв’язок із предками:
«Я хочу, щоб учні розуміли: колись на цій землі жили люди, яких вони не знають особисто, але саме їхнє коріння зробило нас тими, хто ми є. Воно допомагає вистояти навіть під час жорстокої війни. Ось це коріння ми й вивчаємо. Я завжди починаю з того, що це — наші традиції», — каже Наталя.
Так і на черговому майстер-класі, поки учасниці знімали віск і з приємним подивом відкривали власні візерунки, кожна по-своєму торкалася своїх коренів.
Створено за матеріалами: bessarabiainform.com
