З початком повномасштабного вторгнення у трудовій біографії Володимира і Валерія сталася вимушена перерва. Працівники ТОВ «Інфокс» філії «Інфоксводоканал», як і тисячі інших українців, оволоділи не властивою для кожного з них професією – «захисник». Нині чоловіки вже не носять військовий однострій, а, надягнувши спецодяг, знову ремонтують водогін і обслуговують обладнання, щоб безперебійно забезпечувати мешканців Одеси питною водою.
Як айтішник з Інфоксводоканалу став «Хакером»
– За освітою я IT-інженер, обслуговую мережі, усю комп’ютерну техніку в компанії. Під час навчання в Одеському станкобудівельному технікумі потрапив до Інфоксводоканалу на практику, тут мені роботу і запропонували. Я погодився, працюю вже п’ятнадцять років, – розповідає Володимир. – Наша компанія надає послуги з водопостачання і водовідведення, є високотехнологічною, тож роботи вистачає.
– Початок повномасштабного вторгнення я пам’ятаю дуже добре, – згадує чоловік. – Десь о п’ятій годині ранку почув вибухи, все здригалося навколо. Перше, що зробив (я ж одесит), – сів у машину і поїхав на заправку. Розумів, що зараз почнуться проблеми з пальним, тож заправив повний бак бензину й газу. Повернувся додому і почав з жінкою розмовляти. Усвідомлював, що коли почнеться мобілізація, наявних військовослужбовців не вистачить, щоб російську навалу стримати. Тож дружину попередив, – якщо почнеться мобілізація, то я піду. Хоча все життя був непридатний, навіть в армії не служив. Як у воду глядів. Через кілька днів мені телефонують з відділу кадрів і кажуть: «Прийшов документ з військкомату, треба прийти і дані звірити».
Вранці був у військкоматі, в мене ще такий військовий квиток білесенький-чистесенький, віддаю, а вони щось зразу там починають писати, і кажуть: «Придатний, за дві години автобус». Я кажу: «Стоп! Мені хоч жінку з дитиною дайте до тещі відвезти. Я ж до вас сам прийшов, за мною ніхто не бігав, я не втечу». – «Йди відпрошуйся у військового комісара». Пішов, пояснив, відпустили з умовою, що наступного дня о восьмій ранку прийду.
Спочатку Володимир потрапив до Миколаївської області, і одразу довелося приймати бій.
– Підготовки ніякої не було, але всі, хто прийшов у перші дні, розуміли, що на неї просто часу немає. І речей не вистачало, і спорядження, але що поробиш? На це ображатися було безглуздо. Одразу мене запитали, чим займався на гражданці, кажу: «Айтішник». – «О, зв’язківцем будеш, у нас якраз немає». І позивний одразу дали – «Хакер». Прибули на першу позицію, мені показують обладнання, я такого раніше не бачив: де айтішник, а де зв’язок? Проте нічого, розібрався швидко, і мене направили одразу до батальйону, там спеців зі зв’язку майже не було.
Перші бої: «Коли хтось каже, що йому там не страшно, не вірте»
Спочатку батальйон Володимира звільняв Миколаївщину, потім – Херсонщину. Там він отримав першу контузію.
– Це мені пощастило, – переконаний Володимир, – бо чимало моїх побратимів там загинуло. Далі перекинули на Донеччину. Найспекотніше саме там було, у Соледарі, бої були дуже запеклі.
Рік і два місяці Володимир змінював мапу деокупованих територій, водночас змінився і сам.
– Знаєте, світогляд іншим став, – зізнається Володимир, – бо війна, яка була до 2022 року, мене особисто не стосувалася, а коли сам зіштовхнувся, все по-іншому стало. Ти не розумієш, що буде за годину, через день, це лякає, але потім знаходиш друзів, набагато вірніших, ніж у цивільному житті. Ви проходите разом складний, страшний шлях, проте дивишся на них і розумієш, що разом долати цей страх легше. Коли хтось каже, що йому там не страшно, не вірте, страшно усім. І атеїстів на війні немає, всі вірять, кожен у своє. Я вірив у сім’ю – зрозумів, що немає нічого важливішого у житті, та в диво. Ось коли такі найважчі моменти, наприклад, комбат каже: «Прийняти кругову оборону будівлі, ми в оточенні!» – починаєш сподіватися на диво, може, щось таке станеться, і ми виживемо. І справді, інколи дива траплялись.
Рятівна цигарка
– Це було на Херсонщині, – згадує Володимир, – сидимо з побратимами, ранок. Друг каже: «Я зараз каву буду варити, ти будеш?». Кажу: «Давай». Робить він нам каву, я беру чашку і думаю, що якось кава без цигарки не йде, вийду на перекур. Виходжу на ґанок, і тут прихід снаряду просто у приміщення. З друзями біда, а в мене контузія, нелегка, правда, але ж живий.
Далі були лікування, реабілітація і висновок лікарської комісії: до військової служби непридатний.
Ким і де працювати у цивільному житті, Володимир вирішив одразу.
– На фронті я постійно відчував підтримку своєї компанії. Поки був у батальйоні, мій начальник завжди був зі мною на зв’язку, допомагав. Все, що потрібно було (банально – ноутбук), завжди присилав, – розповідає «Хакер». – Мої колеги складали копієчку до копієчки, посилки мені відправляли, навіть на авто для фронту зібрали. Як до таких друзів і начальника не повернутися? Я відчував, як на мене чекали. Знаєте, на війні дуже важлива підтримка колег, я не про гроші. У когось є, у когось немає на донати, але звичайна, людська турбота і небайдужість дуже допомагають. Тож після лікування прийшов на роботу, взяв чергову тритижневу відпустку і повернувся.
«Найбільше на війні дивують люди»
– Йдемо на штурм чергової посадки, поруч хлопчина молодий, боїться. Вибухи, стрільба – це ж лякає дуже. Раптом зупинився і каже: «Все, не можу більше, не піду», – розповідає Валерій. – Ми пішли далі, виконали завдання, повертаюся, а цей хлопчина кряхтить, кулемет тащить: «Ось, дивіться, відбив!». На війні не є важливими ні страх, ні слова, головне – вчинки.
Сам чоловік говорить дуже мало, стисло, каже, звик більше робити. Працює Валерій в «Інфоксі» електромонтером з 2010 року – ремонтує й обслуговує насоси, які подають воду. Він щасливий батько й дідусь – саме це було головною причиною рішення, яке Валерій ухвалив 24 лютого. Цього дня він був удома, про війну дізнався з новин, і наступного дня став добровольцем.
– Приїхав до військкомату, сказали, що чекають завтра зранку. Прийшов, харчів жінка наскладала торбу, хоча їх і не треба було, – описує події тих днів Валерій. – Далі медкомісія, спитали: «Скарг немає?». – «Ні». – «Ну то все, готовий!».
На «Мазді» були найважчі бої
– Досвідченим мене важко було назвати, строкову службу проходив давно, спочатку треба було навички відновити. До травня в роті охорони був, ми чекали на наступ з Придністров’я. Коли загроза минула, перекинули на Дачне, там 35-та бригада стояла, далі у 2-й стрілецький батальйон – і на Мар’їнку.
На той момент за населений пункт точилися запеклі бої. Валерія призначили командиром відділення, він разом з побратимами обороняв позиції, відбиваючи ворожі штурми. Назву своєї, «Мазда», він навряд чи зможе забути.
– Росіяни крили нас усім, чим тільки можна (артою, мінометами), і позицію майже розвалили, – згадує Валерій. – Тож ми вирішили змінити дислокацію, а тут купа поранених, треба ж їх забрати із собою, та й загиблих лишати ми не захотіли. І ось це, коли ти несеш людину, яка ще годину тому з тобою говорила, про щось мріяла, – це важко, важко і страшно. Оборона якось є легшою, ніж штурм, – переконаний чоловік, – бо при штурмі я «неприкритий», місцевість часто маловивчена, а інколи й сили нерівні. Найважчий штурм за весь час війни, коли нам треба було відбити, а потім утримувати басейн біля Старомайорського. Нас було небагато, добу ми протрималися, поки побратими поруч виконували важливіші задачі, навіть трьох полонених взяли – офіцера і двох рядових.
– Ви їх про щось питали? Хто вони, навіщо прийшли?
– Можна, я промовчу?.. Собаки вони.
За цю операцію Валерій отримав відзнаку «За штурм».
Останнє поранення
Цей населений пункт, Старомайорське, став для Валерія визначальним.
– Це вже коли почався контрнаступ, 22 червня, був черговий приліт, ну і в мене «попало». Трьохсотих тоді було багато, ось ми всі разом і виходили. Складно, коли ти поранений, але машину чекати було небезпечно, – розповідає Валерій. – Тож як могли, так і кульгали, допомагали один одному, і дійшли до точки евакуації.
Лікувався Валерій три місяці. Далі знову повернувся на фронт, тепер вже на Херсонщину. Наслідки контузії давалися взнаки, тож довелося мобілізуватися за станом здоров’я. Він боронив країну рік і вісім місяців, і був нескінченно радий обійняти рідних, але…
– Таке дивне відчуття було, мої хлопці там, а я тут, вдома. Ніби й радіти маю, але весь час думаю, як вони там? Я ж розумію, як їм там складно, – ділиться почуттями Валерій.
На роботі його чекали інші хлопці. Ті, які підтримували у важкий час. Ще до війни Валерій, щоб усунути наслідки поломки чи перевірити справність електромереж, три години добирався до свого робочого місця (адже мешкав далеко від Одеси), тому що і робота подобалася, і колеги.
І хоча після демобілізації здоров’я підводило і дорога давалася важче, питання, де працювати, у нього не виникало. Колеги були перевірені найскладнішим – допомогою у час війни.
Хлопцям пощастило, вони повернулися з війни. Втім, повернутися повністю – неможливо, переконані мої співрозмовники. Думками вони там, де побратими, там, де життя на вістрі, там, де усіх об’єднує бажання перемогти і вижити.
Мужні, сильні, відповідальні й працьовиті. Їх неможливо перемогти, адже у нашого народу найсильніша мотивація – любов до родини, обраної справи та країни. Дякуємо вам за мужність на війні і працю у тилу!
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
Читайте також:
