Артем розпочав свою військову кар’єру в 2020 році, коли вступив на строкову службу, а згодом підписав контракт із Національною гвардією України.
23-річний захисник поділився, як на початку війни нацгвардійці були залучені до відбиття атак ворога, який висаджувався з кораблів національних водах. Під час ракетних та авіаційних обстрілів вони надавали допомогу цивільним особам та витягували поранених з-під завалів.
В одному з боїв ситуація стала критичною. Боеприпаси закінчилися, і виснажений Артем разом із товаришами потрапив у полон. Конвоїри спершу переправили їх з однієї в’язниці в іншу, постійно знущаючись. Артем отримав серйозні травми правої ноги. Зрештою, його етапували до виправної колонії №9 у Борисоглібську Воронезької області, де він залишався більше трьох років.
– У в’язниці нас було понад сто людей, серед яких були й хлопці з моєї частини. Тюремники постійно принижували нас. Вони змушували вчити їхній гімн, співати пісні та намагалися завербувати, обіцяючи роботу і громадянство, в той же час погрожуючи розстрілом, – розповів Артем Артюх. – На щастя, 6 травня нас обміняли. Нас усіх, хто перебував у тій колонії. Перед обміном нас почали краще годувати, дали можливість помитися і переодягли в чистий одяг. Минуло вже три місяці, як я на волі, але ще важко повірити, що я вдома, на рідній землі.
Коли зв’язок із Артемом раптово зник, його вітчим Валерій Багній, прикордонник, який відзначився в АТО, зумів знайти його місцезнаходження. Мати Людмила протягом років написала сину сотні листів, але жоден не дійшов до нього.
Після повернення в Україну Артем спершу проходив реабілітацію у санаторіях Полтавщини та Запоріжжя. Наразі він знаходиться в Києві, де медики працюють над лікуванням його травмованої ноги.
У Саврані, де живе його родина, Артема зустріли з великою честю – з короваєм, українськими прапорами, квітами та дарунками. Люди плакали від радості та гордості.
Окрім родини та друзів, Артема підтримує його дівчина Ангеліна з Вінницької області, з якою він планує створити сім’ю.
