Ключові моменти:
- У Любашівці відкрили музей «Бойківщина», присвячений депортованим мешканцям Карпат
- Бойки з Агафіївки виконували давні колядки й повстанські пісні посеред травня
- 89‑річний дисидент Олекса Різників поділився спогадами про радянські репресії та русифікацію
- У фондах музею зберігаються рушники, старовинний одяг і речі, врятовані навіть із зон бойових дій на Донбасі
Історія бойків на Одещині пов’язана з примусовим виселенням: у 1951 році тисячі українських сімей були вивезені з карпатських сіл до південних степів України. Частина цих людей оселилася на Одещині і протягом десятиліть берегла свою пісенну та мовну традицію, а також пам’ять про дім, який довелося залишити.
Журналіст побував на відкритті музейного проєкту «Бойківщина» в Любашівці й поспілкувався з краєзнавцем Валерієм Бондаренком та колишнім політичним в’язнем Олексою Різниківим про пам’ять, депортацію й культуру, яку люди зберегли навіть далеко від Карпат.
В Агафіївці лунав бойківський спів… у травні
У музейній світлиці, коли пролунала повстанська пісня, її підхопив 89‑річний дисидент і поет Олекса Різників — людина, що пройшла через радянські табори.
У Любашівці в рамках однієї події відкрили одразу два музейні простори: «Історія освіти Любашівщини» та «Бойківщина». Ініціатором обох проєктів став краєзнавець і етнограф, викладач ліцею №2 Валерій Бондаренко.
Про деталі відкриття, історію бойків та чому колядки прозвучали саме в травні — читайте далі в матеріалі.
«Культура й освіта — теж фронт»
Ідею створення музейних просторів втілив Валерій Бондаренко. Він запросив до Любашівки творчу делегацію з Одеси: мовознавця і дисидента Олексу Різниківа, декана факультету історії та філософії ОНУ імені Мечникова В’ячеслава Кушніра, письменника Івана Ніточка з онукою й співпрацівницею Марією Вернигорою, а також представницю департаменту культури ОВА Ярославу Різниківу.
Під час зустрічі учасники обговорювали репресії, процеси русифікації, депортації та роль культури й освіти в умовах війни.
— Росія завдає Україні не лише фізичних, а й культурних втрат. Саме тому культура і освіта — це також фронт, який допомагає зберігати націю і витримку, — зазначила Ярослава Різників.
Останній вірш російською — у залі суду
Тема для Олекси Різниківа — дуже особиста.
89‑річний поет був двічі репресований радянською владою; за його власними словами — лише через те, що він був українцем. Вперше в 1960‑му йому дали півтора року таборів за участь у написанні й розповсюдженні листівки з закликом «Долой фашистскую диктатуру партии». Потім його знову ув’язнили за «антирадянську агітацію і пропаганду»: він виступав проти русифікації, підтримував репресованих друзів і розповсюджував самвидав. Загалом у таборах суворого режиму він провів понад сім років.
— До арешту я більше писав російською, бо навчався у російськомовній школі в Первомайську. Був таким собі «хохлоцапом», — з усмішкою згадує пан Олекса. — Але під час ув’язнення я усвідомив свою ідентичність: більше не Льоша, а Олексій.
На суді письменник востаннє прочитав вірш російською — про інше життя інакше, ніж раніше.
За роки ув’язнення Різників багато писав і читав; у нього накопичилося вісім валіз з україномовними книжками. Перші його поезії були опубліковані у 1977 році в зарубіжному журналі «Сучасність»: вірші передав на видання його співкамерник Ар’є Вудка, запам’ятавши їх напам’ять до моменту звільнення.
Травневий вертеп від бойків з Агафіївки
Окрема частина заходу була присвячена бойкам — етнографічній групі українців, яких у 1951 році примусово переселили з етнічних земель (частини історичної Бойківщини) до південних регіонів УРСР. Попри вигнання, бойки зуміли зберегти свої звичаї, пісні та мовні особливості. Саме їхній побут і традиції відображені в новому музеї «Бойківщина», відкритому в етнографічному музеї «Оберіг».
На відкриття приїхала колоритна делегація старожилів-бойків з Агафіївки на чолі зі старостою Наталею Бабець. Музей урочисто відкривали Іван Ніточко разом із агафіївцями Федором Грициком та Дарією Асафайло, яка незабаром святкує 90‑річчя.
Під час урочистостей звучали стародавні колядки й народні пісні. Хранительки бойківської музичної пам’яті Катерина Крись і Марія Дуньо виконали старовинну колядку «Ой, лелія, лелія!», що налічує 32 куплети, під акомпанемент сільського гармоніста Івана Удича. Коли гості заспівали повстанську пісню, її підхопив Олекса Різників — він пояснив, що вивчив її ще в таборах у Мордовії, перебуваючи поруч із вояками УПА.
Письменник і дослідник, екс‑голова громадської ініціативи «Бойки Одещини» Іван Ніточко, автор книги «126 днів: історія останньої депортації», нагадує, що для багатьох сімей ця травма досі дуже болюча.
— З кожним роком залишається все менше людей, які особисто можуть розповісти про ті події. Дуже важливо передати цю пам’ять наступним поколінням, — каже він.
Читайте також: Про бойківчанку з Агафіївки, яка по пам’яті записує давні пісні
Шкільні пера — сувенір для гостей
Музей освіти розміщено в приміщенні відділу освіти громади. Експозиція охоплює історію локальної освіти з 1814 року, коли при новозбудованому храмі Архістратига Михаїла відкрили церковно‑приходську школу. Тут зібрано інформацію про першу вчительку Любашівки Катерину Ковальову та багато предметів — від чорнильної ручки і дерев’яної парти до першого шкільного комп’ютера.
— У результаті реформ ми втратили чимало навчальних закладів, тому вирішили зберегти пам’ять про школи й учителів. Для кожної школи зробили окремі стенди з історичною інформацією, — розповів Валерій Бондаренко, який подарував гостям старовинні металеві пера для письма.
Яка річ найцінніша серед рушників?
Під супровід баяна Валерій Бондаренко провів екскурсію «рушниковою» світлицею музею «Оберіг», де зберігається близько 400 метрів орнаментованих рушників. За словами історика‑етнографа В’ячеслава Кушніра, цінність колекції в тому, що її створювали щонайменше три покоління місцевих майстринь.
Музей створювався роками: у фондах — сотні рушників, старовинний одяг, домашнє начиння, реманент і побутові предмети. Деякі експонати вдалося врятувати від знищення.
Одним із найдорожчих експонатів є вишита сорочка, знайдена у зруйнованій школі на Донбасі. Її привіз син Валерія Бондаренка, Сергій, який служив на фронті.
Після повернення з лав ЗСУ Сергій почав викладати предмет «Захист України», а на фронті його добровільно замінив зять Валерія — Сергій Антоненко. Разом вони допомагали облаштовувати музейні простори і регулярно поповнюють колекції цікавими предметами.
Родина викуповує й рятує старовину
Родина не просто збирає експонати, а й викуповує старовинні речі на онлайн‑аукціонах. У музеї більшість предметів можна тримати в руках, приміряти й використовувати під час інтерактивних екскурсій.
Професор В’ячеслав Кушнір переконаний: такі локальні ініціативи допомагають громадам зберігати історичну пам’ять навіть під час війни.
— Ми повинні знати своє минуле, аби не допустити повторення помилок. Сьогодні це — також частина боротьби за українську державність, — підкреслює доктор історичних наук В’ячеслав Кушнір.
У Любашівці цю боротьбу ведуть не лише словами чи зброєю — її продовжують через музеї, пісні, родинну пам’ять і старі речі, які зберігають для нащадків.
Довідка
- Бойки — самобутня етнографічна група українців, яка традиційно мешкає в гірському регіоні Карпат (Бойківщині) та зберегла унікальні звичаї, культуру й діалект.
- У 1944–1946 роках відбулося примусове переселення бойків із етнічних земель у Польщі до УРСР.
- За радянсько‑польським обміном ділянками територій (угоду підписано 15 лютого 1951 року) депортовано близько 51 000 українців із 42 населених пунктів.
- Горян спрямовували працювати в колгоспи на півдні й сході України: на Одещину переселили 1 933 родини у 18 колгоспів.
- Загалом було виселено сотні тисяч людей, які втратили домівки, майно й зазнали тяжких утисків.
Ми також розповідали про традиції Святвечора від бойків із села Агафіївка.
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
