Ключові моменти:
- Одеські двірники кажуть, що після нічних обстрілів їм доводиться прибирати уламки скла, сміття та наслідки руйнувань
- Працівники ЖКГ навчилися підозріло ставитися до будь-яких незнайомих предметів і викликають відповідні служби, якщо бачать потенційну небезпеку
- Найшокуючими знахідками залишаються людські тіла, загиблі тварини та уламки збитих дронів
- Через брак кадрів багатьом доводиться обслуговувати одразу кілька ділянок, працювати без вихідних і за невисоку плату
Щодня в Одесі на прибирання вулиць виходять сотні працівників житлово‑комунального господарства. У період воєнного стану до звичних обов’язків додалися нові ризики — наслідки ракетних і дронових атак, підозрілі знахідки та робота поруч із місцями руйнувань.
Щоб підготувати цей матеріал, автор вийшов на ранкові маршрути: зустрічав світанок, розпитував двірників у різних районах міста й дізнавався, з чим їм доводиться стикатися зараз.
«Дивують тільки трупи»
Леонід — переселенець із Запоріжжя. Дружина з донькою виїхали до Європи через війну, а він залишився в Одесі. Під час нашої розмови Леонід поправляє неповороткі сміттєві контейнери: підтягує їх ближче до тротуару, вирівнює. Пояснює, що робота в них зазвичай проста, без особливих ефектів.
Я кажу, що помітила в сусідньому сквері комплект одягу під деревом — ніби хтось уночі зняв речі і зник. Леонід лише знизав плечима:
– Та ганчір’я якого тільки не знайдемо, чого тільки не буває, звикли, — говорить він. — Колись я вранці знайшов труп людини, от тоді й здивувався! Трохи прикопаний був. Після прильотів на розборі завалів часто багато роботи, але туди ми першими не ліземо. Стоїмо, чекаємо, поки поліція та відповідні служби перевірять усе, і лише тоді беремося.
Після короткої паузи Леонід додає:
– Та взагалі в Одесі дуже спокійно. Порівняно з нашим Запоріжжям тут тиша…
Повітряної тривоги він, здається, і зовсім не помічає.
«Наш ворог — погода. Будь‑яка!»
Світлана теж пригадує, що нещодавно доводилося знаходити людське тіло.
– Але той не валявся просто на землі, а сидів у машині, — говорить вона заспокійливо. — Ми вранці часто знаходимо збитих котів, цього чимало. Люди ганяють машинами, та ще й у темряві…
Тепер Світлана вважає підозрілим усе, що не виглядає як звичайне сміття.
– Нам пояснили: якщо сумніваєшся — краще не чіпай, — каже вона. — Дитяча машинка, дроти, металеві деталі, дивні коробки… Обмети навколо і дай сигнал, куди треба, а вже ті служби розберуться.
Однак головним ворогом двірника, на її думку, залишається природа.
– Восени листя, взимку лід і сніг, навесні — бруд, влітку — щоразу сиплються гілки з дерев. Раніше я любила літо, — ділиться Світлана. — Але тепер погода стала непередбачуваною, всі сезони кудись поїхали, тож ми мучимося цілий рік.
Головне — прикривати ноги!
Алла працює двірником в Одесі вже 24 роки. Її більше турбує не небезпека, а нестача людей.
– Метемо по дві‑три ділянки, бо немає кадрів. Переселенцям та нужденним пропонували, але багато відмовляються — робота важка.
Алла спростовує чутки про те, що з повітря скидають фальшиві купюри чи розсипи дрібних вибухових пристроїв — такого вона не бачила. Також сміється з міфу, що двірникам дають квартири.
– Житла ніхто не дає. Хоч 20, хоч 30 років працюй. Якщо б платили за квартири — люди б і самі стали двірниками, — каже вона.
Під час розмови повз пробігає її колега, голосно обурюючись:
– Шорти їм не сподобалися! Мені жарко, а кажуть перевдягнися!
На ній вільні шорти до коліна. Алла усміхається співчутливо, але вважає таку вимогу розумною:
– Працюємо у травмонебезпечних умовах, ноги мають бути закриті. Коли метеш — летить скло, каміння, уламки, голки. А тканина штатної форми часто синтетична, не дихає — як тут не запаришся?
За словами Алли, однією з помітних ознак війни стало зникнення безхатьків з вулиць. Вона вважає, що торгові центри та служби давно їх розігнали або перекрили доступ.
Читайте також: «Купаємося у будь‑яку пору року»: будні бригадира одеського водоканалу
Дрон у гуртожитку та «одноногий» бізнес
Інший Леонід — корінний одесит, усе життя працював каменярем, має пенсію 3 500 гривень. Уже чотири роки прибирає район консерваторії, але зарплата мала.
– Доводиться, — показує на урну, — ще й банки збирати й здавати…
Він не погоджується з Аллою щодо безхатьків: на його думку, вони не зникли, а просто переселилися з вулиць у під’їзди та підвали. Водночас він ставиться до них як до частих проблем двірника.
– Усе буває. Хтось невдало взяв кредит, втратив житло. Але коли людина хоче жити на вулиці — не розумію. Якось відмили одного, одягли пристойно — а він усе продав. Навіть черевики продав, причому «бізнесово»: знайшов двох одноногих і кожному продав по черевику. На ранок знову п’яний у калюжі лежав. І наркомани не зникли — нишпорять по кущах, шукають закладки, їм війна — ніби мимо.
Леоніда дивує й наглість влади:
– Крадуть усі! Жирують, нікого не соромляться — і судді, і прокурори, і депутати, і навіть президент… — довго лаявся він, загрожуючи народним гнівом. Потім згадав, що питання були інші, і продовжив:
– У нас у гуртожитку вночі прилетів дрон, трохи пошкоджений. Було страшно. Нутрощі видно — заглянув, а там чотири мотори як у мопеда, і цілісінькі. Я зателефонував, приїхали військові та забрали. Знаю, ще знадобиться техніка для наших дронів…
Універсальний інструмент для пекельної роботи
Сергій каже, що серед знахідок на вулицях його особливо дратують собачі випорожнення.
– Коли вже люди навчаться прибирати за своїми собаками? — обурюється він. — Але загалом у нас найпекельніша робота! І з війною її стало ще більше: зайве сміття, уламки, вибиті вікна…
Запитую, яким інструментом зручніше збирати купи битого скла. Сергій на мене дивиться як на дивну й сміється:
– Ось наш інструмент, — трусить мітлою. — на всі випадки життя. Взимку ще лопата і трохи солі дадуть, щоб посипати кілька кварталів… Мітлою збираємо після прильотів. Потім і вікна забиваємо фанерою — це теж на нас. Вихідних немає, працюємо тижнями! Та кого це дивує?
«Наш покійничок біжить!»
Більшість двірників — люди пенсійного або передпенсійного віку, але трапляються й ті, кому близько сорока. На мої питання вони відповідають коротко:
– Та нормально все у двірників… Але ТЦК заважає!
Я дивуюся: хіба ви не заброньовані працівники? ЖКГ — важлива сфера. Тут навіть торгують «бронню», беручи «липових» співробітників на посади двірників.
Чоловіки пояснюють: вони вже давно пов’язані з армією.
– Я в службі за призовом був, — сміється один. — Відвоював, а списатися за станом здоров’я не давали. У нас місцеві ТЦК нормально працюють, не тикають одразу в бусик. Мене пробивають через «Резерв+», а я там чомусь покійником числюсь. Уже так і кажуть: «ой, наш покійничок біжить»! Зараз домовляюся з бригадою, буду повертатися, а поки що мету вулиці.
Його напарник додає, що списується за станом здоров’я. Привіз із фронту міжхребцеві грижі й купу ускладнень. Трохи попрацював ще в ППО, але сил вже не вистачає.
– Затримок із зарплати у двірників немає, це головне, — каже він. — І премії дають, коли працюємо на розборі завалів. Це називається «громадські роботи». Торік кілька разів отримували по 20 тисяч преміальних. Жити можна.
Дивними знахідками в Одесі цих чоловіків вже не здивуєш.
– Я в піхоті був, там будь‑який предмет обходили за кілометр! Пляшка лежить у грязюці, ніби давно — а поставиш ногу поруч — і здетонує, — каже один.
– Так! Або запальнички — валяється яскрава запальничка, підніме мужик — і немає руки. А в Одесі теж буває цікаве: на тому тижні ракета ППО вночі впала за квартал від нас. Подивилися ми на неї вранці… Думали, добре, що не здетонувала!
***
Усі сходяться в одному: на тривоги не реагуємо, в укриття не ходимо. Навіть коли нічна атака перетікає в ранкову, двірники виходять на маршрути о 5‑й ранку. Так і метуть під канонаду вибухів та дзижчання в небі. Інакше втратять 30–40 хвилин, а потім доведеться лавірувати з мітлою поміж перших пішоходів.
У кадр ніхто не хоче. Дідусі сміються: я вже старий, не треба, он дівчата на сусідній ділянці! «Дівчата» теж соромляться: ну ось ще, знайшли фотомодель! Декого вмовляю сфотографуватися хоча б зі спини, за роботою. Вони відвертаються, змахують мітлою і швидко віддаляються, забуваючи про мене. Часу обмаль: до восьмої ранку вулиці вже будуть заповнені людьми.
Дивовижне поруч, але дивуватися ніколи: роботи багато, і її нікуди не поспішають забирати ані дорожні підряди, ані модні технології.
Раніше ми розповідали, як прибирають місто, будують укріплення та «хрестять» техніку шампанським комунальники Рені.
Читайте також: Розбирають завали і висаджують квіти: два фронти озеленювачів Одеси
Матеріал: «Поки Одеса спить: яким знахідкам дивуються одеські двірники на світанку».
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
