Ринок Одеси об’єднує: як мешканці підтримують військових

Щороку 5 грудня відзначають Міжнародний день волонтерів — людей, які в тилу всіма силами підтримують українську армію. Волонтерство іноді з’являється там, де його найменше очікують. На одеському ринку «Черемушки» про неї знають усі: для покупців це місце з завжди свіжою городиною та теплим словом, для сусідів по рядах — надійна колега, яка ніколи не відмовить у допомозі, а для воїнів — людина, що не дає згаснути людяності в найскладніші часи. Маленький прилавок Лариси давно перетворився на волонтерський пункт, куди одесити приносять чай, шкарпетки, ліки, каву, теплі речі й свою віру в тих, хто нас захищає.

Про те, чого найчастіше потребують військові взимку та як не втрачати сил, коли здається, що їх уже немає, журналісти поспілкувалися з волонтеркою Ларисою Гарською.

Волонтерська допомога

Пані Лариса працює на ринку «Черемушки» понад двадцять років. Вона говорить тихо й скромно, ніби трохи соромиться тієї великої роботи, яку робить щодня. Все почалося без пафосу — просто з бажання допомогти, бо війна боляче торкнулася її родини. Вона не шукає подяк чи гучного визнання — для неї важливіше відчуття, що зробила щось корисне. Волонтерство стало для неї буденною частиною життя, так само природною, як робота й турбота про родину.

“Я вважаю себе мамою військового. Тож просто хотілося підтримати армію. Ми почали з Херсона — з води. За два дні зібрали 9 тонн води і відправили. Потім підключилися госпіталь, прикордонники — збирали все, що могли. З квітня 2022 року почали знову збирати воду і далі допомагати військовим”, — розповідає волонтерка Лариса Гарська.

Мотив Лариси — не гучні гасла, а тиха материнська турбота й обов’язок. Її вчинки вражають масштабом, але для неї це звична справа. Вона не виставляє себе в центрі, хоча фактично стала тією людиною, яка об’єднала навколо себе десятки людей. Вона чесно каже, що інколи зовсім втрачає сили. Але варто комусь попросити допомоги — і вона знову береться до роботи. Це ніби друге дихання, яке підживлює віра в наших хлопців на фронті.

“Найкраще відчуття — коли завершив збір і відправив посилку, тоді настрій миттєво підіймається. Скільки разів казала: все, я втомилась, не можу. Але це лише на день. Потім хтось з хлопців попросить допомоги — і з’являються сили знову”, — ділиться волонтерка.

Колеги з м’ясного ряду підганяють її словами: “Лора, коли відправляємо?” — нагадуючи, що вона не сама і має команду. Продавчині з сусідніх рядів приносять вареники, голубці, холодець, приготовані власноруч. Кожен робить свій невеликий внесок, і з цих дрібних дій виходить велика підтримка фронту. Саме це відчуття взаємності підтримує Ларису у важкі миті.

“Вони все готують: печуть, жарять, варять — вареники, голубці, холодець. Дівчата передавали через маршрутку з Бобрика, а ми формуємо посилки і відправляємо на фронт”, — ділиться жінка.

Волонтерство на ринку — це спільна робота. Люди гуртуються, навіть якщо знайомі лише по прилавках.

Кошик тепла для військових

Поряд із робочим місцем Лариси стоїть «кошик тепла» — коробка, що щоранку наповнюється дрібницями, а ввечері перетворюється на прояв людської турботи. Хтось приносить чай, інші — шкарпетки, ще хтось — ліки чи каву. У цих маленьких внесках відображається велика одеська душа. Лариса підкреслює: кожна, навіть найменша річ важлива, тому що саме з таких дрібниць формуються посилки, які допомагають пережити холод.

“Одна людина кидає пакетик чаю — це вже початок. Сто людей, які роблять по маленькому внеску, — і виходить ціла посилка. У нас багато постійних помічниць із сусідніх рядів — ми відправляли лопатки, молотки. Покупці приносили палети — по сто, потім ще п’ятдесят. Це велика допомога”, — розповідає пані Лариса.

З її слів стає зрозуміло: допомога живе там, де є довіра. Вона не проводить онлайн-зборів — люди хочуть бачити, кому саме віддають речі і гроші. Тому приходять особисто, приносять кошти та речі, іноді просто залишають слова підтримки. Вони знають: кожна гривня дійде туди, де її чекають.

Син та зять на війні

Син Лариси служить уже більше року, а зять, який є танкістом, пішов до війська на третій день після початку широкомасштабного вторгнення. Вона розповідає ці історії обережно — наче береже пам’ять про те, через що довелося пройти. Саме з цього болю виросла її внутрішня сила: діяти, допомагати й не здаватися.

“Мій зять — танкіст, у нього були проблеми зі здоров’ям, але він пішов на третій день. Коли почалась війна, він був біля Києва й бачив усе на власні очі. Він став на облік у військкоматі й ходив туди одинадцять разів, поки його не взяли до служби”, — згадує жінка.

Родина — головне джерело її наснаги. Дзвінки подяки від бійців, друзі сина, які звертаються до неї «наша золота» — усе це дає сили у найважчі дні. Волонтерство стало для неї змістом життя та способом бути поруч з тими, кого вона не може обійняти щодня.

Допомога від дітей

Попри всі ринкові клопоти, Ларису найглибше вражає щирість дітей. Їхні маленькі вчинки не мають пафосу — у них лише щире бажання допомогти тим, кого вони ніколи не бачили. Саме такі моменти повертають їй віру, що країна тримається не лише на армії, а й на вихованні нового покоління.

“Одна дівчинка прийшла з коробочкою, там було більше ніж п’ятсот гривень. Вона зробила вироби, продала їх і принесла гроші для солдатів. Я тоді розплакалась від емоцій”, — згадує Лариса.

Такі історії не лише вражають — вони змушують цінувати людську доброту ще більше. Кожна дитяча гривня — це нагадування про те, заради чого тримається країна. Особливо зворушлива історія хлопчика, який часто приходить до Лариси просто поговорити або дізнатися, що ще потрібно воїнам. Син Лариси подарував йому шеврони, і хлопчик береже їх як талісман. Коли потрібні були кошти на ноші, він приніс усе, що мав.

“Є один хлопчик — я навіть отримала від нього 50 гривень, коли ми збирали на ноші. Я просила не давати, бо він дитина, але він наполягав: нічого, я сам”, — посміхається Лариса.

Одесити доводять на її очах: допомогти може кожен. Хтось приносить ліки, хтось — теплі речі, хтось — пакетик чаю. Усі ці дрібниці складаються у ящики, що рятують життя на передовій. Люди навколо стають частиною великої спільної справи. Лариса каже, що зараз бійцям найбільше потрібні речі, що зігрівають: теплі шкарпетки, змінний одяг, кава, ліки, чай. Зимові посилки готують, мов для рідної людини, адже любов і тепло, вкладені у пакунки, відчуваються навіть на відстані.

“Любіть наших хлопців, передавайте їм свою любов, моліться за них і допомагайте. Ми можемо обійтися без однієї чашки кави, купити стік кави і відправити — це вже велика справа. Бережіть їх і передавайте своє тепло”, — закликає Лариса.

Знайти Ларису на базарі «Черемушки» просто: зайдіть через центральний вхід і запитайте охорону про “синю палатку”. Там вона стоїть щодня і чекає людей, які хочуть допомогти. Вона просить лише одного — не забувати тих, хто нині тримає країну, бо, як каже пані Лариса, якщо ми не підтримаємо своїх, доведеться годувати чужу армію.

Раніше також писали про те, як одеські військові, що отримали ампутації, пристосовуються до пересування містом, а також про тих, хто пережив російський полон і не планує залишати службу та боротись до останнього.