Ми зустрічаємо десятки людей щодня — у транспорті, на вулиці, у чергах. Проте рідко замислюємося над тим, які долі приховують їхні обличчя. За кермом автобуса, який для когось — шлях на роботу чи додому, сидить Микола Миколайович Брожденко. Він колись мріяв про море та здійснив рейс Дунаєм як матрос і кухар на баржі. Присвятив водійській справі понад 45 років і зараз перевозить пасажирів на соціальному автобусі в Білгороді-Дністровському. Напередодні Дня автомобіліста він поділився історією свого життя та професійним досвідом.
Народився Микола Миколайович у 1954 році в сім’ї корінних аккерманців. Його батько працював у будівництві: зводив будівлю міської ради, центральне поштове відділення, силікатний завод та першу школу, яка була зруйнована ракетами. Мати ж була працівницею торгівлі. Ще з дитинства хлопець цікавився технікою: розбирав мопеди та мотоцикли. Батько наполягав, аби син пішов його шляхом у будівництві.
“Батько хотів, щоб я йшов у будівництво. Але це було не моє. Навіть коли я в дворі розбирав і ганяв мотоцикли, він зневірявся і давав прочуханки, та мене тягнуло до техніки”, — згадує Микола Миколайович.
Після закінчення другої школи він вступив до Кілійського училища, де через півтора роки став матросом старшого класу.
“Після морехідної школи отримав візу і здійснив рейс Дунаєм від Ізмаїла до Болгарії”, — каже він.
Проте незабаром надійшла повістка в армію.
Матрос і кухар
“Мене призвали в армію з Ізмаїла, де я тоді працював. Хотіли направити у морфлот, але я уникнув цього. Потім за два тижні нас перекинули потягом до міста Чоп, а звідти — до Угорщини”, — продовжує він.
В угорській армії військовослужбовцям дозволяли обирати службу. Микола розповідає, що шукав, де його навички знадобляться.
“Запитали, хто чим вміє, і я сказав, що вмів готувати, бо з дитинства вчився у матері. Охочих кухарів відправили в Будапешт, де їх пів року навчали готувати, а потім ми потрапили у військову частину”, згадує співрозмовник.
Там служили у складі артилерійської частини з відповідальним складом зброї на території колишнього концтабору. Відпусток майже не було.
Після служби він знову повернувся до морської справи. Проте сімейні обставини вплинули на зміну професії.
Микола возив баржею Дунаєм зерно і продукти до Болгарії, поєднуючи посади матроса і кухаря. На другому рейсі дружина вагітніла. Вона не хотіла, щоб він і далі тривалий час був у відрядженнях.
“Вона пообіцяла звернутися до начальства, щоб мене звільнили. Я не думав, що це станеться. Повернувся з рейсу — і мене звільнили”, поділився чоловік.
Замість палуби — автобус
Попри те, що Микола мріяв про море, він залишив судноплавство. Запрацював спершу на маслозаводі, а згодом знайшов оголошення про набір у курси водіїв автобусів аккерманського автопідприємства “АТП-15111”. Навчання тривало пів року, після чого винесли категорію “Д” для керування автобусом.
“Перша група водіїв дуже швидко покинула навчання — дисципліна була суворою: підйом о 3:30, робота до опівночі. Нині автобуси завершують маршрут о 18-й. За запізнення були суворі покарання”, – пригадує він.
Під час навчання вночі Микола працював слюсарем на заводі, щоб підтримувати сім’ю.
Чотири маршрути на все місто
Перший автобус, за кермо якого сів Микола, був “ЛАЗ”. Відповідальність була велика і спершу давалася взнаки.
“Перші поїздки весь час їхав мокрий від хвилювання, але з часом звик”,
У 1978 році в Білгороді-Дністровському працювало лише чотири автобусних маршрути. Перші роки Микола керував автобусом на маршруті №4, який з’єднував вулицю Івана Франка з Переможним.
“Кінцева зупинка була на провулку Лиманському. Далі маршрут пролягав вулицею Першотравневою, тоді односторонньою у напрямку центру, зупинка біля базару, і автобус спускався до бані на вулицю Кишинівську і далі до кінця міста”, — розповідає водій.
Тільки після трьох років стажу дозволяли виїжджати на приміські маршрути і отримувати другу категорію водія. З часом Микола почав їздити в села, а потім — до Одеси та Кишинева.
Найвіддаленіший рейс – 1600 кілометрів до Лікіно-Дулево під Москвою, де у 1984 році отримували нові “Ліази” для автопарку.
“Це був найдовший мій рейс”, — згадує він.
Тоді завдяки зусиллям директора автопідприємства вдалось оновити автобусний парк. Проте незабаром почалася “перебудова” з її дефіцитом, інфляцією і економічними складнощами. Миколу Миколайовича навіть довелося возити працівників з Прип’яті до атомної станції після чорнобильської трагедії. Також возив туристів у Західну Україну. У роботі були й перерви, проте він завжди залишався відданим техніці.
В дорозі крізь заметіль
Серед понад 45 років за кермом у Миколи Миколайовича залишилася одна яскрава зимова пригода. Приблизно десять років тому він їхав на автобусі “Еталон” по маршруту Сергіївка — Кишинів. Через снігопад дорожній рух зупинився.
На молдовській митниці його попередили, що рух далі неможливий. До Білгорода-Дністровського лишалося близько 40 км, і Микола сподівався на розчистку дороги.
“Підійшов до кордону з Україною — шлагбаум піднятий, снігу по груди, ні душі. Траса заблокована. Я поставив автобус набік і пішов шукати людей. Пасажири трохи посиділи — потім повернулися назад пішки до митниці”, — розповідає водій.
У водія не було зв’язку із сім’єю, він ночував на лавці у вагончику. Після кількох днів без змін у дорозі йому запропонували топити котел у кочегарці. Там він і спав, влаштувавши собі ліжко з картону.
“Прийшли прикордонники на ГАЗ-66, довезли мене до розвилки біля Старокозачого. Звідти я пішов пішки. Мороз послабшав, температура піднялася з −17 до −7. Я дійшов до траси Одеса-Рені”, — пригадує чоловік.
Поблизу Семенівки його підібрав водій легкового авто, який віз дружину до лікарні.
“Я виглядав, як безхатченко, сказав водієві: не лякайся мого вигляду. Він погодився взяти мене і визнав, що мене підібрав, бо подумав — якщо застрягне, я його штовхатиму”, — сміється Микола Миколайович.
Прибувши додому, він був зустрінутий дружиною зі сльозами. Після душу й трапези повернувся до звичайного життя. Тоді він подолав близько 15 кілометрів пішки до дому.
45 років за кермом автобуса
Перед нашою розмовою Микола порахував, що за кермом працює вже понад 45 років. Він каже, що не бажає змінювати професію.
“З усіх, хто розпочинав зі мною, я залишився єдиним водієм автобуса. Робота складна, а заробітна плата низька”, — зауважує він.
За його спостереженнями, на дорогах побільшало нахабних водіїв, які нехтують правилами. Раніше люди більше боялися відповідальності, нині ж вона майже відсутня.
“Збільшилася кількість водіїв, які поводяться зухвало і безкарно”, — констатує водій.
Працює заради людей
Вже два роки Микола Миколайович їздить на соціальному автобусі. Транспорт безкоштовно перевозить пасажирів різних категорій тричі на день.
Автобус великий: його вага — 28 тонн, довжина — 23 метри. При такому розмірі важливі не тільки технічна справність, а й уважність водія та умови руху в місті.
Салон автобусу часто переповнений. Хоча він розрахований на 150 пасажирів, іноді в ньому їздить приблизно 270 людей. Вони стоять тісно, їм важко дихати, а автобус при цьому має обмеження.
“У цьому автобусі заборонено притулятися до дверей. Але люди заповнюють салон так, що автобус “не може дихати”. Якщо починаю відкривати двері, спрацьовує механізм і комп’ютер блокує роботу транспортного засобу”, — розповідає водій.
Ще одна складність — міські вулиці. Припарковані авто залишають мало місця для маневру великогабаритного транспорту. Водію часто доводиться шукати альтернативні шляхи, яких не завжди є.
Особливо важко там, де автобус має забирати пасажирів за розкладом.
“Я часто не вкладаюся в повороти через припарковані машини. Наприклад, на вулиці Михайлівській біля Центру психосоціальної підтримки машини стоять з обох боків. Якщо я не зможу повернути, то не заберу людей біля адміністрації, біля “Белсти” і школярів, що живуть на Переможному та Випасному”, — зазначає Микола Миколайович і додає, що просив залишити авто в один ряд.
Про важливість поваги на дорозі
Напередодні Дня автомобіліста Микола Миколайович побажав колегам насамперед терпіння, міцного здоров’я та мирного неба.
“Бажаю, щоб водії не ставали нахабними на дорозі. Щоб нас частіше пропускали, а не змушували пробиватися нахрапом. Взаємоповага і дисципліна — ось що робить рух безпечним”, — підкреслює він.
