ОБАК: перша футбольна команда в Одесі з англійців
Так, першими футбольними вболівальниками були одесити. Щойно в одеський порт заходило англійське судно, британські моряки насамперед затівали футбольний поєдинок. При цьому галявину для цього їм рекомендували якраз одеські вболівальники, скажімо, на схилах у Відраді.
Але футбол — дуже нераціонально придумана гра: потрібен противник. І тоді 1878 року англійці, які проживають в Одесі, подумали: чи не організувати їм футбольну команду, такого собі постійного спаринг-партнера для своїх? Мотив був серйозний: не можна забувати національні традиції, а футбол був найкращою з англійських традицій. Керівник Одеського відділення Індо-Європейського телеграфу Джон Д. Герд якось ввечері зазирнув до власника пароплавної компанії Ернеста Джекобса і виголосив історичну промову:
— Ернесте, нехай наші діти позбавлені можливості бачити англійську королеву Вікторію (особисто мене саме її краса і тримає в Одесі), але позбавити їх можливості побачити гол, забитий м’ячем, поданим із корнера, — це вже злочин. Я на нього не піду.
Джекобс теж бачив портрет королеви Вікторії в період розквіту її краси і як турботливий батько не міг допустити, щоб і його син зазнав подібного потрясіння. І буквально наступного дня було організовано «Одеський Британський Атлетичний Клуб» (ОБАК). Він і став першим футбольним клубом на території Російської імперії, а його стадіоном стало поле в Шампанському провулку, яке нині збереглося, що належить сьогодні Одеському національному університету імені Мечникова.
Природно, що антимонопольний футбольний комітет не міг допустити такої монополії англійців, і не заперечував, коли в навчальних закладах Одеси почали потихеньку організовуватися футбольні гуртки, які легко замінили хімію, математику, латинь та інші «мертві» предмети. Профільним предметом у гімназіях став футбольний м’яч.
Перша одеська аматорська футбольна команда
Першою відзначилася гімназія Юнгмейстера. У 1908 році її гімназисти запропонували професіоналам ОБАКа зіграти з ними на інтерес. Але горді англійці нагадали, що у них зовсім інші інтереси — вони ж професіонали. Тоді гімназисти знайшли спонсора (у команді гімназистів якраз грав родич Цезаря Гінанда, одесита, який торгував вином). Спонсор тактовно поцікавився, скільки у футбольній команді гравців. Дізнавшись, що 11 футболістів, він розумно вирішив, що 11 ящиків вина для надання матчу інтересу буде якраз.
Ось коли позначилася перевага аматорського спорту перед професійним.
У професіоналів режим та інші заморочки, аж до відмови від спиртного (до речі, ніхто їх за язик не тягне), зате аматори-гімназисти були позбавлені подібних надуманих заборон. Загалом, коли на кону 11 ящиків вина, надерти команду ОБАК було справою честі. Ні з честю, ні з закускою в Одесі проблем не було, тож за перемогою справа не стала. До речі, ось вам і рецепт розв’язання проблем українського футболу: варто розігнати всі нинішні професійні футбольні ліги і довірити долю нашого футболу справжнім аматорам (у сенсі, аматорам вмісту 11 ящиків), і наш футбол стане найбільш непереможним у світі — проти нашого перегару встояти не зможе ніхто.
З того моменту кількість одеських футбольних команд стала множитися, як потомство кроликів. З’явилися ОКФ (Одеський гурток футболу), ШК (Шереметьєвський гурток спорту), «Турн-ферайн», «Вега», «Местран» та інші.
А тут батьки міста з педагогічними цілями вирішили побудувати в Олександрівському парку малу копію Чорного моря, звівши на його берегах макети міст та інші пам’ятки. Але коштів вистачило тільки вирити два котловани: великий, який мав стати морем Чорним, і малий — прообраз сусіднього моря Азовського. На цьому педагогічний порив і гроші скінчилися. Засипати котловани ніхто не збирався, і тоді великий майданчик (потім перетворений на «Зелений театр») вподобала як своє поле футбольна команда, до якої входили молоді вантажники порту, рибалки з Ланжерона і жителі прилеглих до Митної площі будинків. Команда, ясна річ, стала називатися «Чорне море», і ця назва пізніше була з вдячністю взята продовжувачами їхньої футбольної справи командою «Чорноморець».
То був найкомфортніший стадіон у світі, бо його оточували пологі схили, тож за м’ячем, який залишив поле, не треба було нікуди бігати — сам повертався на газон. В Одесі комфортом не розкидаються, і хоч ордер на цю житлоплощу ніхто «чорноморцям» не видавав, але на самовільно зайняте поле вони нікого не пускали, хіба що для з’ясування принципових футбольних стосунків. Про це повідав у своїй повісті «Зелений фургон» А. Козачинський. Тому команда гімназистів, у якій грав інсайтом Володя Патрікеєв, герой тієї повісті, тулилася в сусідній ямі, з теж відносно гордим ім’ям «Азовське море».
Козачинський нам повідав і про організаційні тонкощі матчів. Десь за півгодини до початку футболісти встановлювали штанги, а поверх них натягували товстий канат. Якщо в запалі футбольної баталії штангу завалювали, то за допомогою вболівальників її ставили на місце, але на прохання голкіпера відстань між штангами могла бути розумно скоригована, тож під кінець поєдинку одні ворота могли бути удвічі меншими за інші, що, звісно ж, впливало на результат матчу. Тому його результат доводилося теж коригувати. І не завжди кулаки вболівальників команди, в якій переважали вантажники, ставали вирішальним аргументом проти гімназійної команди. Романтичні гімназисти могли закидати команду супротивників букетами, не забувши урізноманітнити квіткову ікебану в такій пропорції: до пари пролісків до букета додавали пару кругляків.
Не будемо забувати, що то були часи, коли футбольні зірки, що засяяли в Одесі, ще поповнювали різні збірні країни. І першими серед них були Григорій Богемський та Олександр Злочевський.
Богемський вражав своєю ідеально «неспортивною» зовнішністю. Юрій Олеша писав про нього: «Подумати тільки, що ця людина в пенсне, з кільцями жовтуватого волосся на лобі, пухкуватою зовнішністю — такий чудовий спортсмен». Про Злочевського взагалі ходили легенди, наприклад, що йому заборонено бити лівою ногою, бо одного разу Злочевський ударом м’яча ледь не вбив турецького голкіпера. Щоправда, легенда замовчує, що напередодні Злочевський купив у того голкіпера привезену на продаж браковану турецьку куртку, а за таку підставу можна було врізати і не м’ячем.
Як одесити виграли чемпіонат «неіснуючого» чемпіонату країни
Але, звісно, найяскравішим спогадом в історії футбольної Одеси був факт, коли вперше і, на жаль, поки що востаннє Одеса стала чемпіоном країни. Це сталося 1913 року. Збірна Петербурга, перемігши збірну команду Москви, для остаточного виявлення чемпіона країни мала зустрітися з переможцем Півдня, а це була Одеса. За жеребом приймати супротивників випало Одесі. Столичні футболісти, очолювані знаменитим Бутусовим, вважали гру з Одесою для себе тягарем, але оскільки за регламентом розібратися з якимись одеситами все ж таки було потрібно, петербуржці вирушили на південь, як на прогулянку.
Але, коли команди вже вишикувалися на полі, і раптом з’явився хлопчик, який дбайливо ніс чарку горілки, яку вилив у себе капітан збірної Одеси, петербуржці зрозуміли: здається, справа серйозна. Загалом, столичні аси продули під чисту. Але вже тоді у футболі напрацьовувалися цікаві тактичні ходи.
Петербурзькі футболісти ганьбу змили досить спритно. Всеросійський футбольний союз, організатор першості, теж перебував у Петербурзі. Тож переможені на чолі з Бутусовим прямо з вокзалу побігли до спілки з протестом: мовляв, у збірній Одеси грали легіонери з англійської команди ОБАК. Легіонерів було троє, а за регламентом їх могло бути тільки двоє. Хитрість полягала в тому, що ніякого регламенту не існувало. Наприклад, збірна Юзівки (нині Донецьк) у тій першості виставляла на гру 6 іноземців (ну, прямо як «Шахтар» зараз). Але сварганити регламент заднім числом було хвилинною справою. Скасувати матч було не можна, і тоді Всеросійський футбольний союз застосував тактичну заготовку: просто скасував ту першість країни. Так Одеса стала чемпіоном неіснуючої першості.
Мабуть, у якійсь канцелярії (можливо, і в небесній) прописано: не бути Одесі футбольним чемпіоном, комусь це неугодно. Ну що ж, чемпіоном Одеса не була, зате який у ній був колись Футбол — так-так, з великої літери. Нинішнім футболістам негоже забувати славну історію, бо як казав Бальзак: «Слава — це дим, який треба безперестанку поновлювати, якщо хочеш, щоб він тривав».
