Ключові моменти:
- На Одещині досі збереглися козацькі некрополі XVII–XIX століть — від Шкодової гори в Одесі до берегів озера Сасик та Буджацьких степів.
- Більшість таких місць не має офіційного охоронного статусу та руйнується під дією часу, ерозії берегів або через людську байдужість.
- Куяльницький некрополь — один із найцінніших: тут збереглися сотні кам’яних хрестів різних форм і давні написи українською мовою.
- У Сичавці давні козацькі поховання сусідять із могилами сучасних воїнів — символ безперервності боротьби за південь України.
Для створення цього матеріалу журналіст Юрій Федорчук опирався на польові спостереження, архівні описи та коментарі фахівців. У тексті використані дослідження Михайла Болтенка, Романа Шувалова, Ігоря Сапожникова, а також пояснення одеського дослідника Владислава Масленка щодо історії Куяльницького некрополя.
Довідка: кам’яні хрести від Шкодової гори до берегів Сасика
В Україні налічується кілька сотень місць із похованнями українських козаків XVII–XIX століть. На Одещині унікальні некрополі з кам’яними хрестами розташовані в Одесі та в селах Нерубайське, Усатове, Глибоке, на березі озера Сасик тощо.
Більшість старих козацьких кладовищ досі не мають охоронного статусу і зберігаються лише завдяки зусиллям місцевих громад та активістів. Десятки таких місць перебувають у занедбаному стані або поступово руйнуються, бо держава не взяла їх під захист.
Станом на 2021–2025 роки в реєстр пам’яток культурної спадщини (історії) Одещини внесені лише два некрополі: єврейське кладовище в Білгороді-Дністровському та Куяльницький козацький цвинтар Сотниківської Січі.
Найстаріший та офіційно визнаний
Після ліквідації Запорозької Січі десятки тисяч запорожців розселялись вздовж Тилігулу, біля Хаджибея і Балти, у пониззі Дністра — від Аккермана до Бендер, зокрема у Буджаку та дунайських гирлах: Вилкове, Кілія, Тулча й Галац.
Неподалік Хаджибейського лиману на Шкодовій горі козаки заклали власний цвинтар.
Куяльницьке кладовище займає близько 16 гектарів на території колишнього поселення Куяльник, звідки й походить назва. Тут збережено понад двісті хрестів різних типів — серед них мальтійські, грецькі, заокруглені, з півмісяцем, чотириконечні, шестиконечні й восьмиконечні. Фахівці нараховують близько 32 унікальних форм надгробків.
На найстарішому хресті є дата — 1791 рік. За написом, там поховане немовля на ім’я Іоан.
Написи на надгробках переважно українською з домішками церковнослов’янських слів. Більшість прізвищ — українського походження; серед них є 18 однакових імен та прізвищ, які можуть вказувати на родинні зв’язки або прямих нащадків полкових старшин Запорожжя. Також зустрічаються прізвища гетьманів, генеральських осавулів та назви, що походять від запорозьких куренів.
Це ще один доказ того, що історичні корені регіону значно ширші за стереотипи про його мовну чи культурну монолітність.
На цвинтарі немає сучасних поховань; найновіші могили датуються 1965 роком.
Що зберегло понад 500 хрестів?
Куяльницьке козацьке кладовище — пам’ятка каменотесної майстерності з понад півтисячі унікальних хрестів.
Першим на цю пам’ятку як об’єкт культурної спадщини звернув увагу археолог, директор Одеського історико-археологічного музею Михайло Болтенко. У 1920-х роках, проводячи розкопки пам’яток Усатівської культури, він також почав фіксувати місцевий цвинтар. Інтерес до об’єкта відновився у 1980–1990-х роках завдяки краєзнавцю Роману Шувалову, який видав брошуру з описом могил, ілюстраціями та планом розташування. Пізніше темою займався Ігор Сапожников, який підсумував дослідження у праці «Кам’яні хрести Степової України (XVIII – перша половина XIX ст.)» (1997).
Дослідники вважають, що тут спочатку ховали вихідців із Запорозької Січі, які оселилися в цих краях після її розпуску, а згодом — представників чорноморських козаків та тих, хто не емігрував на Кубань у 1792 році.
Чому ж цвинтар вцілів?
За поясненням одеського науковця Владислава Масленка, місце збереглося частково через те, що на Шкодовій горі у радянський період було збудовано нафтопереробний завод. У 1950-х роках частину місцевого населення переселили, що, певною мірою, стримало забудову на місці некрополя.
Боротьба за надання кладовищу статусу пам’ятки йшла з 2016 року, і лише кілька років тому об’єкт внесли до Держреєстру нерухомих пам’яток культурної спадщини. Проте присвоєний статус поки що не вирішив усіх проблем охорони та збереження.
Сасик поступово поглинає нашу історію
На березі озера Сасик збереглася рідкісна пам’ятка південного степу, яка зникає буквально на очах. Берег розмивається хвилями, що поглинають кам’яні хрести XVIII–XIX століть; з ґрунту інколи виступають кістки й трухлі дерев’яні труни.
У другій половині минулого століття радянські інженери намагалися «опріснити» лиман Сасик, однак вода залишилася солоною, площа лиману зросла, і берегова лінія почала інтенсивно підмиватися.
Кістки та хрести почали сповзати в лиман. Береги намагалися укріпити гранітними брилами у 2006–2008 роках, але зсуви ґрунту тривають і сьогодні.
Цвинтар, про який йдеться, знаходиться за 15 кілометрів від Татарбунар, у селі Глибоке. Він не включений до реєстру пам’яток і не має офіційного захисту, хоча його історія тісно пов’язана з буджацькими козаками та поселеннями, що існували тут століттями.
Читайте також: Запорізька Січ на Одещині — де козаки залишили свій слід в історії регіону
Беззахисне — отже, нічийне
На цьому місці колись було татарське поселення Самсонд, знищене під час російсько-турецької війни 1806–1812 років.
Згодом, коли за Бухарестською мирною угодою територія Буджаку увійшла до складу Російської імперії, тут виник хутір Нестора Будецького. Близько 1820 року нові поселенці — болгари — назвали селище Ескііплос. Після переходу частини Буджаку під владу Молдавського князівства багато болгар виїхали в Таврію; їх замінили молдавани та нащадки козаків Задунайської Січі, які й започаткували козацьке кладовище на березі лиману.
Такий тип цвинтарів характерний для степових територій півдня: через брак дерев хрести виготовляли з місцевого вапняку. Більшість надгробків датуються XIX століттям.
У 1990-х археолог Ігор Сапожников зафіксував у селі Білолісся Татарбунарської громади кілька лапчастих козацьких хрестів та рідкісну стелу, схожу на надгробок кошового отамана Івана Сірка.
Рідкісні саркофаги на кладовищі в Булдинці
Команда громадської організації «Україна Інкогніта», яка займається дослідженням козацьких кладовищ Одещини, задокументувала ще один унікальний некрополь — у селі Булдинка Лиманського району.
Цей об’єкт вражає архітектурною цінністю: тут трапляються саркофаги та надгробки, які вкрай рідко зустрічаються на старовинних українських некрополях. Дослідники наголошують на чисто українському архітектурному походженні надгробків. ГО «Україна Інкогніта» також реалізує проєкт «Старовинні цвинтарі України», у рамках якого планує створювати, зокрема, 3D-моделі старовинних кладовищ.
Некрополь у Булдинці є ще одним доказом того, що українська історія півдня значно глибша та багатша, ніж її часто представляли раніше.
Сичавка: могили сучасних захисників поруч із кам’яними хрестами
Поблизу села Сичавка розташоване головне військове кладовище Південнівської громади, яке має почесну варту.